Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Вам куди? — спитав таксист.

— Куди хочете, — відчайдушно мовив Маклер, сідаючи в авто.

Чим далі відходило авто, тим глибше замотувався у свої думи, у своє невдале залицяння-женихання.

Виїхали на Центральне авеню. Потрапили в мишоловку легкових автомобілів, автобусів і грузовиків. Таксі повзе, як слимак. Іван дивиться у вікно на високі стіни будинків. «І там люди живуть. Під самими хмарами…».

— А парк у вас є? — спитав Сила, не по порядку зібравши слова. Та шофер, очевидно, зрозумів його.

— О’кей! — таксист повертає вліво і незабаром вони зупиняються коло Центрального парку.

Поправді чудово звідси дивитися на оті високі домища. Машини, цілі потоки машин пливуть безшумно. А небо велике, як на полонині. Сонце вже схилилося, аби подрімати. Повітря на заході стає зеленуватим. В ньому вже більше цитронової барви. При такому світлі ще ліпше видніються ті попід хмарні будинки.

Потому повітря стає густішим. Більшає вогнів. Парк швидко порожніє. Закохані і старики поспішають до його околиць, де менше зелені і самотності. Вночі цей парк — чудове пристанище для злодіїв. Навіть поліцейські, і ті більше притримуються його головних артерій. То ввечері. А вдень тут — справжнє царство для дітей. По деревах стрибають білки, на хідниках воркують голуби, на озерцях грають у м’яча…

Поверталися до цирку, коли вже по парку почали шастати поліцейські патрулі.

Машина вилетіла на круті груди моста Трайборо-брідж,і перед очима постало похмуро-величаве сизе пасмо хмарочосів…

Потім знову були вулиці, автомобілі, коричневі будинки, обплетені, наче павутиною, пожежними драбинами, люди, що товпилися на перехрестях, пропускаючи транспорт, скляні стіни магазинів, яскраво-крикливі вивіски…

Всі в той день виступали чудово. І настрій у кожного був піднесений, як на свято. Лише Іван подумки переносився до Ружени, мовчав, ніби самотнім залишився посеред того парку, де побував з Маклером.

А коли вже місяць став дубки посеред неба, як завжди після вистави, артисти зайшли в затишний зал ресторану на вечерю. Що за дивнина? На столах пляшки токайського? Хто це замовив? Чи не іменини в пані Герфертової? Чому така урочистість? В залі навіть власниця ресторану, що нечутно керувала офіціантами, поправляла на столах квіти, сервіси. Невже закінчуються гастролі?.. Гей, знають вони, що пані Герцфертовова не така щедра, аби у простий день розтринькувати на них гроші! Хто ж тоді заплатить за вечерю?

Ніхто не міг розгадати тієї таємниці. Навіть Маклер — на що вже всезнайко — і той не винюхав, чия то така гостинна рука. Правда, майже цілий день промандрував з Іваном. Пані Герцфертовову він, Маклер, не розпитував, бо з того вечора, як одержав від неї порожній кошар, дуже рідко ділиться думками. Та й взагалі, власниця цирку подумує, що Маклер зайвий у її трупі. Тепер вона вже й сама може стежити за програмою. А Сила? Той сам собі вигадує номери. Словом, Маклеру майже нічого не залишається робити…

Менше за чоловіків, очевидно, цікавилися святковим столом жінки. То вже для них не першинка.

Раптом на підлозі хряснула тарілка.

— Хто буде їсти з горшка? — запитала гостра на язичок Реґіна.

— Пан Сила!

Іван розгублено, як школяр, тримав у руці папірець. Круглими карбованими очима зиркав то на своїх друзів, то на папірець. Губи в нього затремтіли, як і листок. Лице почервоніло. Він не міг сказати й слова, хоч серце гупало на весь зал: «Син!», «Син!», «Син!».

Ще раз дивиться на той рядок: «Поздоровляємо сином! Свадеби».

— Поздоровляємо із сином! — і нестямився, як мимохіть вимовив.

До нього потяглися руки, дзвенять кришталеві келихи, наповнені токайським.

— Слава великому і міцному роду! — пропонує перший тост пані Герцфертовова і цілує Силу.

— Віват! Віват! Віват! — скандує невелика компанія «Герцфертов-цирку».

«Синок народився! Корінець! Нащадок! Рід не переведеться! Ружені би треба написати…» — озирається Іван, збирається вийти з-за столу.

— Куди, молодий витязю? — запитала Герцфертовова, вибрикуючи очима. — Товариство не до смаку?

— Ружену треба телеграфом поздоровити. Від усіх!

— Ще зранку виконали ваше бажання, молодий татінку! — хитро усміхаючись до нього, проспівала власниця цирку. — Спільна радість наша, чи не так, колеги?

— За Ружену Зіклову! — піднявся з-за стола Маклер, що весь час похмуро поглядав на Герцфертовову. Та й не думала зустрітися з його каламутними очима. «Що з нею сталося? — гнівався в душі Маклер. — Ну, хоч би дозволяла руку цілувати так, як раніше. А то зовсім не звертає уваги».

— Дозвольте, панове, замість Ружени поцілувати нашого дорогого татінка! — і, не чекаючи схвалення своєї пропозиції, пані Герцфертовова рушила до Івана.

В Маклера на чолі почав виступати рясний піт. Потер у салфетку свої пухкенькі долоні, розкрив рота, та так і не міг витрощити й слово.

— Гірко! Гірко! Гірко! — защебетала Реґіна.

Її ніхто не підтримав, бо всі були зайняті вечерею. Окрім Реґіни та пана Маклера. «Я ще з ним намилуюся, стара негіднице! — подумала Реґіна про свою господиню. — Є часу до ранку. І нагода, що й не вигадаєш!..».

А коли випорожнили карафки, тарілки, пані Герцфертовова заметушилася:

— Будемо закінчувати, панство! Завтра на нас чекає велика робота.