Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

тут нема. До речі, я ж так і не вибачилась перед тобою. Просто, розумієш, коли Вадим сказав, що терміново від'їздить додому, я дуже засмутилася. Так, сказав, що їде. Тобі хіба не казав? Передумав женитися через термінові невідкладні справи вдома. Розумієш, я побачила його з тобою сьогодні й вирішила, що це ти його підмовила послугами нашої агенції не користуватися. Я ж не знала, що у вас свої справи. Ось і розлютилась. Ти не ображайся.

«Отже Вадька нібито виїхав. Сховався. Утік. Попрощався з Кішкою, але не побажав пояснити бодай щось мені».

Чомусь саме те, що якась Валерія більше за мене поінформована про події, котрі відбуваються в житті мого першого колишнього чоловіка, здавалось мені найобразливішим.

«Ех, Робін, Робін! — подумки журилась я, — а мені здавалося, що ми рідні люди, що ніякі час і відстань не змусять нас ховатися чи воювати одне проти одного. Так, ми не змогли жити разом, але це ж не привід щось приховувати одне від одного… Незважаючи ні на що, нас мусила пов'язувати невидима нитка й цією ниткою мала бути щирість. Ти розірвав її. Ех, Робін! А я вже подумала, що ти в мене є, що маю право хоч щось про тебе знати…»

Невідь чому факт відсутності в мене прав на першого колишнього чоловіка засмучував неймовірно. Раніше я справді вважала, що Вадим завжди залишатиметься серед близьких мені людей. Варто тільки покликати, і він, звичайно, виявиться поруч. І не має значення, що я навіть не взяла на себе праці зберегти в пам'яті його імпортні координати, так само, як і те, що мені ніколи досі й на думку не спадало звертатися до Вадима. Все одно я була твердо переконана, що він у мене є. Просто так, про запас. А ось тепер виходило, що запаси ці давно виснажилися. Я раптом відчула себе зовсім самотньою і навіть розплакалась би, та необхідно було стежити за дорогою. «Форд», підкоряючись моїй підсвідомій волі, рушив додому. Я дуже хотіла спати.

«А може, тебе й не було ніколи, Вадиме Робін? І тебе, Шурику, теж не було… А навіть якщо ви й були, що з того? Самі з собою все з'ясовуйте. Зрештою, ти, Робін, напевне, лихого Шурикові не заподієш. Я, як і Вікторія, просто чекатиму на його повернення, уповаючи на те, що істоти сильної статі повинні знати, що вони роблять. Тим більше, що вони ж таки ночами сплять. А я ось не сплю. А треба!»

Думка про жахливого Когось мало не змусила меня заночувати просто у «Форді».

«Оцього вже не буде! Так не годиться. Ти сама ніколи не пробачиш собі такого боягузтва, — обурилася та частина мене, для якої принципово важливим був саме комфорт. — Через якогось психа відмовляти собі в повноцінному відпочинку? Якщо вже спати, то в рідному ліжку…»

«Так, але я ж усе-таки планую і прокинутися коли-небудь. Вічний сон, яким загрожує поява цього Когось, мене зовсім не влаштовує, — кволо пручалися рештки моєї розсудливості.

«Що має бути, те й станеться! Не можна все життя ховатися від долі. І потім, ти що, забула? Цей Хтось тепер єдина ниточка, що веде до Робіна. Нам навіть на руку, якщо Хтось знову спробує вийти з тобою на зв'язок. Головне, відшукати методи, які змусили б його вивести нас на слід Вадима. Зроби таку ласку, спокійно поспи та попрацюй принадою», — зазвичай, коли йшлося про спання, ця моя частина вміла бути дуже переконливою.

Я замкнула «Форда» й рушила до під'їзду. Роєм закружляли в голові усілякі застереження та передбачення. Напівсонний стан додавав нового змісту звичним рухам, які завше виконувалися автоматично. Доводилося диктувати м'язам: «Ніжку вгору, ніжку вниз. Пальці! За роботу! Так, набираємо номер телефону».

— Алло, Георгію, привіт, як справи?

«Вільною рукою дістаємо з сумки ключі, вставляємо в замкову шпару».

— Просто дзвоню, щоб довідатися, як ти там.

«Я сказала: «В замкову шпару»! Не повз замкову шпару! Так! Тепер повертаємо ключика…»

— У мене все чудово. Прийшла додому, збираюся лягати спати.

«Ніжку вгору, ніжку вниз! Обійди всі приміщення, перевір, щоб нікого не було. Поки Жорик на зв'язку, жити не так страшно».

— Ну гаразд, добраніч. Ти того… Приїзди вже швидше.

«Начебто, нікого. Балкон зачинено. Двері замкнено. Ручку нагору, дістати з верхньої полиці каструлю».

Я влаштувала сигналізацію — обіклала обоє дверей, балконні та вхідні, усілякими каструлями і сковорідками. Якщо хто й зробить спробу пробратися до помешкання, то зчинить такий грюкіт, що сам з переляку забіжить світ за очі. А не забіжить — за той час, поки він із нагромадження посуду виплутуватиметься, я десять разів устигну зателефонувати Георгію або Вікторії.

«Хай лишень поткнеться — нарікатиме на себе!» — думала я напівсонно, прилаштовуючи на кутику хисткого табурета, що підпирав двері, важкелецьку старовинну праску. Якби хто здумав штовхнути двері, вона мусила б завалити всю хитромудру конструкцію з тазиків і каструль.

«Ет, якби ж було здогадатися придбати капкана. Справжнього!» — зітхнула я і мимохіть присіла на диван у вітальні, де миттєво й заснула. Так і не встигла добрести до м'якого ліжка в спальні.

Збудили мене сторонні голоси. Спочатку вони проникли в сновидіння, порушуючи цілісність уже сформованого там світу і дратуючи своєю чужерідністю. Згодом, коли сон образився та передав мене в жорсткі обійми реальності, вони перетворились на джерело серйозного занепокоєння. Слів розібрати я не могла, однак складалося таке враження, начебто розмовляють просто в сусідній кімнаті. Я зібралася з силами, сіла й озирнулась. За вікном уже розвиднілося. Залишена з вечора невимкнутою лампа мала безглуздий і навіть ображений вигляд. Розчинені міжкімнатні двері давали мені змогу споглядати свою диво-сигналізацію. Усе