Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

— А, пан полковник! Він не буде! Та й не пам’ятає він усі ці сукні. І яка йому різниця, хто їх носитиме? Відтоді, як пан полковник овдовів, він не збирається знову одружуватися. Від першої дружини в нього залишилося двоє синів — пан Юрій і пан Семен. Тільки вони живуть не тут, і дружин поки не мають — обоє ще молоді. Пан полковник вдруге одружився на моїй пані, але й цю Бог прибрав до Себе. А втретє він уже й не став дружину шукати, — самовіддано базікала Кшися. — Тож кому, як не тобі, панночко, наряди ці носити! Шкода тільки, що пан Михайлик залишився без матері. Бідний хлопчик! Даремно його батько не любить — він такий добрий, такий лагідний. Ну, хворіє весь час, то хіба він винен у цьому? Двоє старших синів полковника здоровими й сильними народилися, а цей, немов тоненька стеблинка. То хіба його за це зневажати?

Кшися гірко зітхнула. Орисю збентежили ці сімейні подробиці чужого життя — Михайлик їй сподобався, тож хлопчика стало шкода.

Принесений одяг був дуже дорогий. Знатні польки, на відміну від своїх чоловіків, які віддавали перевагу національному одягу, із задоволенням носили сукні, пошиті за закордонною європейською модою. Свої наряди красуні полячки добирали й шили із великим смаком, не відстаючи в цьому від француженок, а часом і перевершуючи їх у вмінні красиво вдягнутися. Однак убрання ретельно берегли й носили доти, доки те не ставало непридатним. Але особливу пристрасть полячки мали до хутряних шубок, на які не шкодували грошей, попри те, що деякі коштували цілого статку. Тому всі сукні покійної пані челядники акуратно зберігали всі ці роки, регулярно провітрювали, старанно перекладали запашними травами від молі, тож одяг не злежався, не вкрився пилом, не зім’явся й був, мов щойно зшитий.

Орися раніше ніколи не носила суконь, які мали знатні й багаті шляхтянки. Їй було незвично в сукні з темно-синього оксамиту з вузьким ліфом, що щільно облягав груди й талію, прикрашеним мереживами та срібним шиттям, і з довгою, до підлоги, спідницею. Добре, хоч декольте не було глибоке. Але це була верхня сукня — спереду корсаж застібався на коштовні фібули, а від талії поли спідниці розходились, відкриваючи не менш ошатну спідницю нижньої сукні з білого атласу, теж багато розшиту мереживами та стрічками. Вочевидь, покійна пані Клесінська була дамою з великим смаком і претензією.

— Здається, підійшло, — з полегшенням промовила Кшися, задоволено оглядаючи свою нову господиню з ніг до голови. — Яка ж ти красуня, моя панночко! — захихотіла челядниця й почала розчісувати дівчині волосся.

— Може, я сама? — несміливо запитала Орися.

— Та як панночка сама може? Недобре це, непристойно самій! — обурилася Кшися. — Таке волосся розчісувати — одне задоволення!

Орисі довелося змиритися. Уже сутеніло, останні промені сонця погано висвітлювали кімнату крізь вузькі вікна, тому Кшися запалила свічки. «Як то зустріне мене брат Тимофія?» — думала Орися. Тут, у цьому багатому домі, усе було інше, химерне і якесь чуже для неї. «Доведеться звикати!» — зітхнула про себе дівчина.

А Тимофій із Марком цієї миті парилися в лазні. Тимофій із заплющеними очима сидів на полиці та із задоволенням відігрівався після подорожі.

— Ти розкажеш братові всю правду про себе й Орисю? — запитав Марко.

— Гадаю, доведеться розповісти, — мовив після короткого роздуму Тимофій. — Так буде ліпше. Адже знаючи все, Матвій зможе краще захистити її, якщо батько Орисі зі своїм зятем все-таки знайдуть її.

— А про те, що готується заколот, теж скажемо? — знову запитав Марко.

— Ні! Звичайно, ні! — вигукнув Тимофій. — Хоч він і мій брат, але мене бентежить його дружба з деякими особами. Тому за всієї моєї поваги до нього краще нічого про це не говорити. Свого часу він сам усе дізнається. А поки скажемо, що маємо на Низу термінову справу.

Після лазні друзі повернулися до головного залу, де їх уже чекав сам вельможний пан Матвій Клесінський.

Пан Матвій, високий і статний, досі повний сил, мав таку чоловічу вроду, яка незмінно зворушує жіночі серця, попри солідний вік її власника — йому виповнилося сорок три роки. Його чорного волосся вже торкнулася сивина, посрібливши скроні, мужнє підборіддя було безбороде, а витончені чорні вуса не приховували чуттєвих, чітко окреслених губ. Утім, гарне обличчя не могло приховати гордовитий, владний і жорстокий норов пана Матвія, а його сині очі дивилися на світ відкрито й зухвало, однак були холодні, наче дві сині крижинки. Брати були схожі зовні, лише Тимофій був набагато молодшим і мав більш витончені риси обличчя, через що був миловиднішим за старшого брата.

Колись старший Клесінський був полковником реєстрових козаків Київського полку й досі за старою звичкою челядь величала свого господаря «паном полковником». Та Матвій залишив службу відразу після смерті батька й зайнявся своїм маєтком, ретельно збільшуючи його прибутковість, адже дуже добре зрозумів і оцінив чарівну владу грошей, а ще — впливових друзів. Хоча заради справедливості треба сказати, що Клесінський лояльно ставився до своїх селян не тому, що бачив у них людей, а тому, що це була та сила, від працездатності і вдоволення якої залежав його достаток. Тому Матвій не оббирав своїх хлопів до останньої нитки, не тиранив їх і надмірно не притискав, був із ними строгий, але справедливий. Селянам у Волховицях жилося набагато краще, ніж іншим.

— Хто ж це до нас, убогих, завітав! — холодні очі полковника блиснули радістю. Він щиро любив свого молодшого брата. Тимофій був для нього не просто єдиним братом і кровним родичем, а ще й надійним союзником, який ніколи не зрадить, опорою в боротьбі за своє суспільне становище. Старшими своїми синами полковник був незадоволений, мав їх за пустоголових і легковажних, а молодшого взагалі зневажав. Тому він із щирою теплотою обійняв Тимофія.

— О, пане Марку! — Матвій усміхнувся й потиснув Воловодченку руку. Дивно, але гордий полковник поважав Марка, не гидував його міщанським походженням і був тільки радий приймати в себе. — Сподіваюся, ви обидва до нас надовго, на всю зиму?