Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

люди пройшли в гостьову залу, де у великому каміні весело палали дрова — шляхтичам подобався відкритий вогонь, який хоч і давав тепла менше, ніж піч, зате висвітлював приміщення. Камін був мармуровий і обійшовся своєму власникові в кругленьку суму. Над каміном красувалася дерев’яна панель, на якій було майстерно вирізано й розфарбовано герб роду Клесінських «Домброва» — позолочена стріла на червоному полі з накладеними на неї двома золотими перекладинами.

Орисю бентежило багате оздоблення будинку її коханого. Вона зростала в небідній родині, але не в розкоші. Крім того, дівчина ніколи не потрапляла в будинки багатої і знатної шляхти. Її вразили й гарні східні килими, якими за модою того часу були обвішані стіни й устелені підлоги в будинках знаті; і оббиті оксамитом крісла, і дорогі венеціанські меблі уздовж стін із розставленими на них бронзовими свічниками та різними коштовними, але непотрібними дрібничками.

До Орисі тільки тепер дійшло, що її коханий дуже знатний та багатий шляхтич, і вона, донька хоч і заможного, але простого міщанина, зовсім йому не рівня. Раніше дівчина не відчувала цього — Тимофій завжди поводився з нею так, що вона забувала про його походження. Але тепер, потрапивши в його багатий дім, Орися гостро усвідомила цю різницю між ними.

Марко вже не раз бував тут у гостях, тому почувався, як удома. Орися боязко тулилася до коханого, боялася відійти від нього хоч на крок, і Тимофій обійняв дівчину, щоби підбадьорити.

Двері розчинилася, і в них увійшла усміхнена жінка середнього віку, щільної статури із приємним, веселим обличчям і добрими очима та шанобливо вклонилася гостям.

— Пане Тимофію, як славно, що ти повернувся! От радість! — не зовсім церемонно для служниці, але зі щирою радістю в голосі сказала жінка.

Це була челядниця Кшися, яку просила покликати нянька. Колись вона служила покоївкою в другої дружини Матвія Клесінського, знатної польки, але відтоді, як її пані померла, Кшися вирішила залишитися в Поділлі й не повертатися на свою батьківщину, до Польщі. Та й тут вона вийшла заміж за конюха і була цілком задоволена своїм життям. Кшися була правою рукою суворої Одарки, навіть попри те, що мала дві вади — надмірну цікавість і довгий язик. Утім, Кшисю всі дуже любили за її легкий, веселий норов і добродушність. А тепер Одарка прислала її прислужувати Орисі.

— Здрастуй, Кшисю! Тепер маєш нову господиню, твоя панночка — Орися! — сказав служниці Тимофій, указуючи на дівчину.

Кшися вклонилася своїй новій господині й поманила її за собою. Орися, озирнувшись на Тимофія, який підморгнув їй, зніяковіло пішла за жінкою. Та провела її довгим коридором із дверима до опочивалень і через задні двері вивела на широкий двір. Пройшовши ним, Кшися привела дівчину в добре натоплену лазню.

Орисі було незвично, що біля неї крутиться й допомагає митися служниця, — вона з дитинства звикла сама за собою доглядати, і, крім того, після смерті мами на неї звалилися турботи не лише з господарства, а й із виховання молодших сестричок. Однак відмовлятися було незручно. Закутавши свою нову господиню в теплий кожух, аби та не застудилася після паркої лазні, Кшися відвела Орисю у відведену їй кімнату.

— Це тепер буде твоя опочивальня, панночко, — сказала жінка. — Тут колись жила покійна мати пана Тимофія. Я, щоправда, її не застала. Вона померла задовго до того, як я тут оселилася.

Кімната була невелика, затишна, з двома вузькими вікнами. На підлозі також лежав величезний килим, каміна не було, зате виднілася піч, викладена красивими блакитними кахлями, велике ліжко з балдахіном і стосом подушок, крісельця, лавочки для ніг і стіл із дзеркалом на стіні. Меблі були дуже гарні, вирізьблені, а стіни замість килимів прикрашали гобелени з витканими на них квітучими мигдальними й апельсиновими деревами. Грубку вже затопили, однак у кімнаті було прохолодно, а двоє слуг заносили велику скриню з одягом.

Попри надмірну цікавість, Кшися була тактовною жінкою — вона помітила, що панночка почувається не у своїй тарілці, тому ні про що не розпитувала її. Та й колишня господиня, знаючи вади своєї служниці, привчила ту не ставити запитань і не лізти туди, куди не треба. Тому Кшися мовчки загорнула мокре волосся своєї панни в полотняний рушник, аби швидше висохло, і підійшла до скрині.

— Зараз подивимося, що тут є, — промовила жінка, відчиняючи її. — Моя покійна пані була приблизно одного з тобою зросту, тоненькою, хоча трохи повнішою, ніж ти, моя панночко. Хоч би не довелося вшивати й підганяти сукні на тебе! Часу мало — пан Тимофій гніватиметься.

— Та не гніватиметься Тимофій! — здивувалася Орися, адже не могла уявити, що її коханий здатний на когось накричати за нерозторопність.

— Буде! — з усмішкою наполягала Кшися. — Пан нетерплячий і наказав, щоби тобі прислужували якнайкраще. Ось уже не думала я й навіть не мріяла, що молодий пан одного чудового дня привезе таку чарівну панночку. Нарешті тут буде господиня! А то зовсім останнім часом сумно й нудно стало!

Кшися так радісно й щиро всміхалася Орисі, що в дівчини потепліло на серці: може, вона приживеться тут?

— Ці сукні покійна пані ще не встигла поносити, а деякі навіть жодного разу не вдягала. Вона їх нашила, накупила цілу купу за новою модою, — усе для пана полковника старалася. Тільки от пан мало на неї уваги звертав. Та що там мало — зовсім до неї, бідолахи, байдужий був, а вона так сумувала за ним, так журилася! А в пана одне на умі було — війна і служба, а не сім’я. А потім моя пані захворіла, так і не встигла нічого зносити. Уже три роки як немає моєї пані, — схлипнула служниця. — Тож вони всі нові, ці сукні. Ой, хоч би підійшло!

— А пан Клесінський не розсердиться, що я вдягла речі його покійної дружини? — запитала Орися, ледь зніяковівши від почутого.

— Який? — не зрозуміла жінка, розкладаючи на ліжку сукні з оксамиту, тафти й шовку, заткані візерунками, розшиті сріблом і золотом, оброблені мереживами та стрічками.