read-books.club » Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

131
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 61 62 63 ... 117
Перейти на сторінку:
class="p">Кімната, в яку він потрапив цього разу, була, як і попе­редні, шестикутна, але освітлена синюватим світлом. Зо­браження на стінописах здавалися переплетенням химер­них візерунків - або, може, письменами якоїсь не знаної Бастіянові абетки. Двері тут, хоч і однакової форми, були зроблені з різного матеріалу. Одні - дерев’яні, а другі - ме­талеві.

Бастіян підійшов до дерев’яних.

Неможливо описати всі двері і кімнати, що крізь них пройшов Бастіян, блукаючи Храмом Тисяч Дверей.

Тут були двері, які за формою нагадували велетенську замкову щілину, були такі, як вхід до печери, були двері золоті - і двері, всуціль вкриті іржею, були двері, оббиті шкірою і обтягнуті тканиною; були двері ковані, були тонко інкрустовані, були з грубо забитими цвяхами, були тонень­кі, як папір, і масивні - такі, як ті, що ведуть до скарбниці, були навіть двері, що нагадували роззявлений рот велетня, інші виглядали як підйомний міст; ще інші доводилося відчиняти, як заслінку, ще одні вельми скидалися на вухо, були двері з пряника-медяника, двері на кшталт пічних дверцят і двері, що защіпалися на ґудзики. Кожного разу праві та ліві двері, які вели з однієї кімнати, мали щось спільне - форму, матеріал, розмір, колір, та при цьому що­разу існувала якась істотна відмінність.

Бастіян уже дуже багато разів переходив з однієї шес­тикутної кімнати в іншу. Кожне рішення, що його він приймав, вибираючи ті чи інші двері, ставило його перед наступним, новим рішенням, а те, своєю чергою, тягло за собою інше. Втім, усі ці рішення ні до чого не вели, тобто насправді нічого не змінювалося: він і досі перебував у Храмі Тисяч Дверей, блукав, переходячи із кімнати в кім­нату і вже навіть почав думати, що блукатиме так іще цілу вічність. Але потім, ідучи все далі і далі, став запитувати себе, чому воно так стається і від чого це залежить. Сили бажання дійсно вистачило на те, щоби привести його в ла­біринт, проте, очевидно це прагнення було недостатнім, може, замало окресленим, щоби він зміг вийти. Його вто­мила самотність, йому захотілося якогось товариства. Ли­ше зараз Бастіян усвідомив, що насправді дотепер він не мав на гадці нічого певного. А відтак було однаковісінько, чи обрати, скажімо, скляні двері, чи двері, сплетені з лози. Досі він вирішував, куди йти, просто так, навмання, навіть не замислюючись над цим. Власне кажучи, щоразу із таким самим успіхом Бастіян міг відчинити і другі двері Але раз так, то він ніколи не зможе звідси видатися.

Він саме стояв у кімнаті, залитій зеленавим світлом. На трьох стінах із шести були намальовані хмари. Двері зліва були з білого перламутру, а справа - з чорного ебенового дерева. І раптом Бастіян зрозумів, чого він насправді хоче: зустрітися з Атрею!

Перламутрові двері нагадали Бастіянові гцастедракона Фухура, його білу перламутрову луску, тож саме їх він і відчинив.

У наступній кімнаті також було двоє дверей: одні - сплетені з трави, другі - з залізних прутів. Бастіян вибрав ті, що з трави, бо вони нагадували про Море Трав, вітчизну Атрею.

Увійшовши в них, хлопець опинився в новому шестиг­ранному приміщенні. Двері тут різнилися тільки тим, що одні були оббиті шкірою, а другі - сукном. Зрозуміло, що Бастіян вибрав двері, оббиті шкірою.

І знову стояв він перед двома дверима, але тут йому до­велося добряче замислитися. Одні були пурпурово-червоні, а другі - оливково-зелені. Сам Атрею був зелено-шкірий, зате плащ він носив із шерсті пурпурових буйволів. На оли­вково-зелених дверях білою фарбою були виведені якісь знаки - мабуть, такі ж, як і на чолі та щоках Атрею в день, коли до нього прийшов старий Кайрон. Такі самі знаки бу­ли і на червоних дверях, одначе про те, що на пурпурово- червоному плащі Атрею були якісь знаки, Бастіян щось не пригадував. Значить, тут ідеться про шлях, який привів би його деінде, а не до Атрею.

Тому Бастіян відчинив оливково-зелені двері - й опи­нився на волі!

Одначе, на свій превеликий подив, він опинився не десь посеред Моря Трав, а в весняному лісі, яскраво осяяному сонцем. Проміння пробивалося крізь молоді листочки, сві­тлотіні мерехтіли на розкішному килимі моху. Пахло про­грітою землею і грибами, повітря повнилося дзвінким пта­шиним цвіріньканням.

Бастіян обернувся і побачив, що він щойно вийшов із маленької лісової каплички. Тобто в цю мить саме ці двері були виходом із Храму Тисяч Дверей. Бастіян відчинив їх іще раз, але побачив за ними тільки вкрай маленьке і тісне приміщення каплички. Від її даху залишилися всього лише декілька струхлявілих балок, які тепер стирчали навсібіч, а долівка і стіни густо поросли мохом.

Бастіян відразу ж пішов уперед - радше навмання, але ні на хвилину не сумніваючись у тому, що рано чи пізно він зустрінеться з Атрею. Відтак - у передчутті цієї зустрічі - його переповнювала радість. Він підсвистував до пташок, і ті йому відповідали, а ще він голосно і натхненно наспіву­вав усі пісні, які тільки міг пригадати.

Минуло зовсім небагато часу - і він побачив якесь неве­лике товариство, групу з кількох людей, які розташувалися на галявині, щоби перепочити. Підійшовши трохи ближче, Бастіян розгледів кількох чоловіків у розкішних лицарсь­ких обладунках, а також прекрасну даму. Вона сиділа прос­то на землі й тихо тренькала на цитрі. Позаду паслося кіль­ка коней - теж у коштовній збруї. Перед чоловіками, що розмовляли, прилігши на траву, була розстелена біла ска­тертина, вщерть заставлена всілякими наїдками і напоями в чашах.

Бастіян рушив до них, спершу, щоправда, сховавши під сорочку Клейнод Дитинної Царівни: йому хотілося позна­йомитися з цими людьми, не будячи зайвої уваги, - при­наймні наразі.

Помітивши його наближення, лицарі підвелися і приві­тали його ввічливими поклонами. Вочевидь, вони виріши­ли, що він - син якогось східного правителя, а отже, і сам царевич. Прекрасна дама, усміхаючись, також легенько нахилила голову, однак продовжувала тихо бренькати.

Один із чоловіків дуже вирізнявся на тлі решти своїм високим зростом і дорогоцінним вбранням. Він був іще зо­всім молодий, біляве волосся пишно спадало йому на плечі.

- Я Герой Гінрек, - сказав він, - а ця дама - Оґламар, донька короля країни Люнн. Ці мужі - мої друзі лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн. А як Вам на ім’я, юний друже?

- Мені поки що не вільно називати своє ім’я, - відповів Бастіян.

- Обітниця? - ледь глузливо поцікавилася принцеса Оґламар. - Такий юний - і вже обітниця?

- Ви, вочевидь, прибули здалеку? - запитав його лицар Гінрек.

- Так, дуже здалеку, - відказав Бастіян.

- Ви принц?

1 ... 61 62 63 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"