Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Настав час, коли будиночок у видолинку, сад, траву, ліс, озеро та цілісіньку місцевість було майже викінчено — на властивий лише їм манір. Велике Дерево пишалось у цвіті.

— Сьогодні ввечері ми завершимо, — сказав якось Парохій. — А потому вирушимо на дуже довгу прогулянку.

Вони вирушили наступного дня й ішли доти, доки, подолавши всі далечіні, дісталися до Краю. Він, звісно ж, був невидимим: не було ні лінії, ні огорожі, ні стіни; та вони знали, що дійшли до межі тієї місцевості. Тоді побачили чоловіка, котрий виглядав як пастух; він прямував до них, спускаючись трав'янистими схилами, які вели до Гір.

— Вам потрібен провідник? — запитав. — Хочете продовжити подорож?

На мить поміж Дрібничкою та Парохієм пролягла тінь, адже Дрібничка знав, що дійсно хоче йти далі й (у певному сенсі) повинен іти, а от Парохій далі йти не бажав і, зрештою, не був до того готовий.

— Я мушу зачекати на дружину, — пояснив Парохій Дрібничці. — Інакше їй буде самотньо. Я передчуваю, що вони пошлють її слідом за мною — раніше чи пізніше, коли вона буде готова та коли я приготую все до її прибуття. Дім уже збудовано, ми облаштували його якнайкраще; я хотів би показати його їй. Гадаю, вона спроможна прикрасити цю оселю, надати їй домашнього затишку. Сподіваюся, їй також сподобається ця місцина.

Потому він повернувся до пастуха.

— То ви і є провідник? — запитав Парохій. — Можете сказати, як називається ця місцевість?

— Хіба ви не знаєте? — здивувався чоловік. — Це — Країна Дрібнички. Власне, Картина Дрібнички, проте якась дещиця її тепер — то Парохіїв Сад.

— Картина Дрібнички! — здивовано проказав Парохій. — Ти думав про все це. Дрібничко? Я і припустити не міг, що ти був такий розумний. Чому ж ти не розповідав мені?

— Колись давно він намагався вам дещо показати, — мовив чоловік, — але ви не зволили глянути. У ті дні він мав лише полотно та фарбу, а ви хотіли залатати ними ваш дах. Адже це те, що ви та ваша дружина звикли називати Дрібниччиними Витребеньками або Тією Мазаниною.

— Одначе тоді воно виглядало геть інакшим, не справжнім. — сказав Парохій.

— Ні, тоді то був тільки проблиск, — відповів чоловік, — але ви могли би побачити його, якби хоч раз припустили, що цей проблиск вартий вашої уваги.

— Я майже не дав тобі шансу, — сказав Дрібничка. — Не зробив бодай спроби пояснити. Називав тебе Старим Землериєм. Але хіба це має значення? Нещодавно ми жили і працювали разом. Усе, ймовірно, склалося б інакше, та не могло би бути краще. Мені, боюсь, усе одно доведеться йти далі. Гадаю, ми зустрінемося знову: є ще безліч речей, які ми можемо робити разом. Прощавай!

Він приязно потис Парохієву руку, — то була, здавалося, добра, міцна, чесна рука. Тоді повернувсь і якусь мить дивився на місцевість позаду себе. Квіти на Великому Дереві сяяли, мов полум'я. Усі птахи пурхали в повітрі та співали. Тоді Дрібничка всміхнувся, кивнув Парохієві й подався геть разом із пастухом.

Він хотів чимало дізнатися про овець, про полонини, поглянути на просторе небо й рухатись усе далі й далі в напрямку Гір, завжди вгору. Попри те, я не можу уявити, що трапилося з ним. Навіть маленькому Дрібничці ще у старому домі вдалося мигцем побачити вдалині Гори, і вони потрапили до його картини: проте, які ті Гори насправді та що розкинулося по інший їхній бік, може сказати лише той, хто сходив на них.

— По-моєму, він був недалеким чоловічком, — мовив Радник Звичка. — Цілком нікчемним; геть не корисним для Суспільства.

— Ох, не знаю, — сказав пан Щепа, який не був важливою персоною, а звичайним шкільним директором. — Я не певен; це залежить від того, що ви маєте на увазі, кажучи «корисним».

— Від нього не було практичного чи економічного зиску, — пояснив Звичка. — Наважуся припустити, що з нього можна було би зробити працездатного гвинтика певного штибу, якби ви, директори шкіл, знали свою справу. Та ви її не знаєте, відтак ми отримуємо некорисних людей на кшталт отого. Якби я керував цією країною, то приставив би його й таких, як він, до якої-небудь праці — такої, до якої вони надаються: мити посуд у громадській їдальні абощо, — і стежив би, щоби вони виконували її належним чином. Або вигнав би їх геть. Мені треба було вигнати його ще давно.

— Вигнати його? Тобто ви змусили би його розпочати подорож завчасу?

— Так, якщо вам кортить послуговуватися цим старим беззмістовним висловом. Проштовхнув би його крізь тунель у величезну Сміттєву Купу — ось про що я.

— То ви вважаєте, що малярство нічого не варте, не варте того, щоби його зберігати, чи вдосконалювати, чи навіть скористатися з нього?

— Звісно ж, малярство приносить користь, — мовив Звичка. — Проте не його малярство. Для хоробрих юнаків, котрі не бояться нових ідей і нових методів, завжди знайдеться простір в історії. Та не для цієї старомодної базгранини. Для цих приватних марень. Йому не вдалося б утнути переконливого плаката, навіть аби врятувати собі життя. Він завжди цяцькався з листям і квітами. Якось я запитав його: чому? Він відповів, що вважає їх гарними! Можете уявити таке? Він сказав «гарними»! «Що гарне: травні та розмножувальні органи рослин?» — сказав я йому. Він не знав, що відповісти. Нерозумний базіка.

— Базіка, — зітхнув Щепа. — Так, бідолашний чоловічок, він ніколи не міг нічого закінчити. Еге ж, коли він пішов, його полотна було використано «з більшим зиском». Але я не дуже певний щодо того зиску, пане Звичко. Пригадуєте одне величезне полотно — те, що його зужили для ремонту пошкодженого після буревіїв і повеней сусіднього дому? Я знайшов одірваний від нього клаптик у полі. Клаптик було пошкоджено, та на ньому чітко проступали вершина гори й пагін із листям. Я не можу викинути його з голови.

— З чого? — перепитав Звичка.

— Про кого це ви обоє балакаєте? — поцікавився пан Абищо, втрутившись, аби врятувати ситуацію, бо Щепа аж залився рум'янцем.

— Те ймення не варте того, щоби його повторювали, — сказав Звичка. — Я взагалі не розумію, навіщо ми про нього говоримо. Він не жив у містечку.

— Ні, — мовив Щепа, — та ви однаково накинули оком на його будинок. Тому ходили туди, і телефонували, і насміхалися з нього, п'ючи його ж таки чай. Що ж, тепер його дім — а заразом і той, що в містечку, — належить вам, то навіщо відбирати ще й ім'я? Коли хочете знати, Абищо, ми говорили про Дрібничку.

— Ох, бідолашний маленький пан Дрібничка! — сказав Абищо. — Я й