Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Перед ним стояло Дерево, його Дерево, завершене! Те Дерево, якщо можна так сказати, було живим: на ньому розпускалися листки, росло гілля, гойдаючись на вітрі, що його Дрібничка колись дуже часто відчував чи вгадував і найчастіше не міг упіймати. Він пильно придивився до Дерева, а тоді повільно підняв руки й широко розвів їх.

— Це ж дар! — промовив він, маючи на увазі своє мистецтво, але також і цей результат; одначе слово те вжив у досить буквальному сенсі.

Дрібничка й далі дивився на Дерево. Там росло все листя, над яким він довго трудився, проте було воно радше таким, яким він його собі уявляв, аніж таким, як зміг намалювати. Проте було й інше, яке в його голові тільки вибруньковувалося, та ще таке, яке могло би вибрунькуватися, коли б він мав більше часу. Листя не мало написів і було просто витонченим листям, але кожен листок, мов сторінку календаря, було позначено точною датою. Деякі найпрекрасніші — й найхарактерніші, найдосконаліші — взірці Дрібниччиного стилю, вочевидь, були створені у співпраці з паном Парохієм: інакше й не висловитися.

На дереві гніздилися птахи. Дивовижні птахи: як же вони співали! А ще вони парувалися, виводили пташенят, у тих виростали крила, й вони відлітали співаючи до Лісу — й усе це відбувалося, поки він дивився на них. Тепер Дрібничка побачив, що й Ліс також був там: він виринав обабіч, а потому відступав у далечінь. Оддалік мерехтіли Гори.

По якомусь часі Дрібничка обернувся обличчям до Лісу. Не через те, що стомився від Дерева, а тому, що, здавалося, цілком ясно уявляє його подумки, усвідомлює і його самого, і його зростання, навіть коли відводить погляд. Ідучи геть, чоловічок помітив чудернацьку річ: Ліс, звісно, був далеким Лісом, але Дрібничка зумів наблизитись і навіть увійти в нього, а Ліс при тому не втратив чарівності, якої надавала йому віддаленість. Дрібничці ніколи раніше не вдавалося зайти в якусь далечінь, не перетворивши її на звичне довкілля. Тепер це додавало неабиякої привабливості прогулянці в тому краю, адже раз у раз відкривалися нові горизонти: подвійні, потрійні, почетвірні, сповнені подвійного, потрійного, по-четвірного чару. Можна було йти, йти — і бачити в саду чи на картині (якщо хочете, називайте це так) цілу країну. Можна було йти і йти, хоча, ймовірно, 1 не вічно. На задньому плані височіли Гори. Вони таки наближалися, та дуже повільно. Гори, здавалося, не належали до картини або ж були її сполучною ланкою з чимось відмінним, Інакшим пейзажем, мигцем побаченим крізь листя, наступною стадією — новою картиною.

Дрібничка поволі йшов собі, та він не просто гаяв час. Він уважно роззирався довкруж. Дерево було закінчене, проте з ним не було покінчено. «Трапилося якраз протилежне до того, що було раніше», — думав Дрібничка, — та в лісі виявилося кілька непевних місцин, які все ще потребували праці та думки. Нічого тепер не вимагало змін; усе, колись перемінившись, виглядало саме таким, яким і мало би бути, проте бракувало продовження, щоби можна було поставити останню крапку. Принаймні Дрібничка чітко уявляв ту крапку.

Він присів під неймовірно прекрасним віддаленим деревом — видозміною Великого Дерева, не позбавленою, втім, неповторності, особливо якщо придивитись уважно, — і розмірковував, звідки найліпше розпочати роботу, де її закінчити і скільки часу вона забере. Чоловічок ніяк не міг розробити цієї схеми.

— Звичайно ж! — промовив він. — Мені бракує Парохія. Він знає так багато про землю, рослини та дерева, чого не знаю я. Ця місцина не повинна зостатися тільки моїм особистим парком. Мені потрібні допомога та порада: треба було звернутися по них раніше.

Дрібничка підвівся й підійшов до того місця, звідкіля вирішив розпочати роботу. Зняв пальто. Потім унизу, в невеликому затишному видолинку, непомітному звіддаля, він побачив чоловіка, котрий збентежено розглядався навсібіч. Чоловік той спирався на лопату, проте, вочевидь, не уявляв, що має робити. Дрібничка озвався до нього.

— Парохію! — гукнув.

Парохій закинув лопату на плече й підійшов. Він усе ще трохи накульгував. Вони не заговорили один із одним, а тільки кивнули, як раніше, коли стрічалися на вулиці, проте нині обидва простували поруч, плече до плеча. Не прохопившись 1 словом, Дрібничка та Парохій дійшли згоди, де саме поставити маленький будинок і розбити сад, які, здавалося, знадобляться їм.

Під час спільної праці з'ясувалося, що з них обох тепер саме Дрібничка вміє краще організовувати власний час і доводить розпочате до завершення. Досить дивно, та саме Дрібничка вельми захопився будівництвом і садівництвом, а Парохій натомість часто блукав довкруж, розглядаючи дерева й особливо — Дерево.

Одного дня Дрібничка висаджував глід для живоплоту, а Парохій лежав на траві неподалік, пильно дивлячись на прекрасну та витончену жовту квітку, що виросла серед зеленого дерну. Колись давно Дрібничка намалював чимало таких квіток поміж коренями свого Дерева. Зненацька Парохій підвів галову: його обличчя сяяло на сонці, він усміхався.

— Чудово! — сказав він. — Я повинен був бути тут, справді. Дякую, що замовив за мене слівце.

— Дурниці, — відповів Дрібничка. — Не пригадую, що я там казав, але певно, що того було не досить.

— Е ні, таки досить, — мовив Парохій. — Це допомогло мені вибратися звідти значно швидше. Знаєш, отой Другий Голос… Він послав мене сюди; він сказав, що ти просив про зустріч зі мною. Я твій боржник.

— Ні. Ти боржник Другого Голосу, — відказав Дрібничка. — Точніше, ми обидва.

Вони й далі жили та працювали разом, — не відаю, скільки це тривало. Годі заперечити, що попервах чоловіки час од часу сперечались, особливо коли стомлювалися. Бо попервах вони таки іноді стомлювались. А тоді згадали, що обом їм подарували бадьорливий напій. Кожна пляшечка мала наліпку зі словами: «Вживати по кілька крапель із водою з Джерела перед відпочинком».

Джерело чоловіки відшукали в серці Лісу; Дрібничка уявив його собі лише раз, дуже давно, та ніколи не малював. Тепер він збагнув, що з джерела брало витоки озеро, яке мерехтіло вдалині, а його водами живились усі тутешні рослини. Ті кілька крапель робили воду в'язкою, гіркуватою, проте вона додавала снаги та прояснювала розум. Випивши цього трунку, вони відпочивали, а коли вставали знову, то працювалося їм уже весело. У такі години Дрібничка думав про нові дивовижні квіти й рослини, а Парохій завжди добре знав, куди їх посадити і де їм ростиметься найкраще. Парохій перестав кульгати.

Що ближче було до завершення роботи, то довше й довше обоє дозволяли собі прогулюватися, дивлячись на дерева та квіти, на освітлення, форми й розташування краю. Інколи вони разом співали; проте Дрібничка виявив, що