Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— А це ж він і через вас, Іване Карповичу, дуріє, — прошепотів Бобров, що стояв поруч. У нього був трофейний бінокль.

— Що там? — спитав я.

— Парламентери, верхи. Офіцер і солдат із білим прапором, їдуть до нас, — доповів Бобров.

— Для чого?

— Щоб запропонувати здатися.

— А в чому ж я винен, що Свенцицький відступати не хоче? — спитав у Боброва.

— Бо ви ж, Іване Карповичу, про всі свої пригоди у журналах потім пишете. Ось поручник і боїться, що дасть наказ відступати і всі його матимуть за боягуза. Ото й вирішив битися до останнього.

— Але ж якщо справді до останнього, то я про це не напишу.

— Ну, про це поручник не думають. Їм головне, щоб ви хоробрість його запам’ятали, готовність до подвигу.

— Тьху! Ніколи мені моя відомість не подобалася, а тепер і зовсім підвезла воза. Може, пообіцяти поручнику, що напишу, наче він наказав наступати і ми наступали, тільки в протилежному напрямку? — спитав я.

— Не допоможе, поручник хоче стати героєм, — скривився Бобров.

— Відмовить німцям?

— Жодних сумнівів.

Між тим парламентери наблизилися до пагорба. Злізли з коней і подерлися на гору. Зупинилися кроків за сто до перших окопів. До них вийшов поручник. Німецький офіцер щось сказав по-своєму, а солдат закричав із акцентом, але по-руському, що майор Берген пропонує здатися. Що ми оточені, фронт відкотився далеко, німці продовжують наступ і в нас немає шансів. Тому ми мусимо здатися просто зараз. Інакше вже сьогодні нас буде знищено вогнем далекобійної артилерії.

— Я — поручник Свенцицький! Перекажіть майору Бергену, що руські не здаються! Ми будемо тримати оборону і дочекаємося наших військ, які підуть у наступ до самого Берліна!

Солдат переклав, і майор зареготав. Потім відповів. Солдат переклав, що майор вважає таке рішення необачним і просить відвести полонених німців із пагорба, бо за годину по ньому вдарять гармати. Майор нагадав про міжнародні правила поводження з полоненими. Також він сказав, що коли рішення буде змінено, то достатньо підняти білий прапор. Майор віддав честь, розвернувся і пішов схилом униз.

— Мабуть, із аероплана полонених помітили. Молодці, бережуть своїх, — прошепотів Бобров.

— І що тепер робити?

— Сподіватися, що німці блефують і артилерії них поруч немає.

— А якщо є?

— Тоді молитися.

Я наказав готувати вечерю, бо сподівався на краще. Але десь за годину прилетів снаряд. Вибух вирив велику яму на схилі. Ті снаряди, що прилітали раніше, залишали значно менші ями. Я побіг до Боброва. Той наказав обслузі гармат відходити з пагорба. Але прибіг Свенцицький.

— Залишатися на позиціях! — кричав поручник.

— Це 152-міліметрові гаубиці! Ми їх не дістанемо, а вони нас знищать! — теж кричав Бобров.

— Припинити паніку! — геройствував Свенцицький.

Прилетів іще один снаряд, вибухнув уже перед самими позиціями, поранивши кількох солдатів.

— Ну все, приїхали.

Бобров пірнув у один з окопів. Я зробив так само, солдати теж розлізлися. Лише Свенцицький стояв на повний зріст. Далекий залп.

— Поручнику, ховайтеся! — крикнув я.

Свенцицький із надією подивився на мене і зробив крок, але було запізно. Несподівано земля затремтіла під нами, повітря наповнилося вибухами, свистом осколків, землею, шматками гармат та людей. На мене щось упало, я втиснувся у землю.

— Поручнику! — Це крикнув Бобров.

Він першим виліз із окопа і побачив пораненого Свенцицького. У того з вух юшила кров, він щось шепотів. Пролунав черговий залп.

— Лежати! — крикнув Бобров.

Знову хвиля вибухів.

— Відходимо! — наказав він.

Із окопів і ям почали перелякано виглядати солдати, стогнали поранені, незграбно валялися вбиті. Я ледь виліз з окопа, який накрило шматком воза.

— Чому вони не стріляють більше? — не розумів я.

— Дивляться, чи не викинемо ми білий прапор! — пояснив Бобров. — Підняти білий прапор!

— Ви що, здатися хочете? — здивувався я.

— Ні, але нам потрібен час!

Солдатів довго просити не треба було, ось уже підняли сорочку на гвинтівці. Німці стрілянину припинили, поручник стогнав на землі.

— Іване Карповичу, забирайте людей і відступайте. Болотом, через ліс, потім беріть ліворуч. Там ліси, німці якщо і будуть, то небагато, — сказав Бобров.

— А ви?

— Я залишуся, треба висадити трофейні гармати. Потім наздожену. Скрадайтеся окопами, щоб німці не помітили, і біжіть униз. А я зображатиму тут активність! — Бобров говорив рішуче, залишалося тільки виконувати. Всі, хто міг ходити, почали крастися окопами до краю пагорба. Поранених залишали, бо так у них було більше шансів вижити. Забрали тільки Свенцицького, офіцер схопився за мене і не відпускав. Довелося тягти його з пагорба на собі.

Вже коли зійшли з пагорба, внизу почулося кілька пострілів. Мабуть, німецька розвідка. Але нам відступати було нікуди, хлопці побігли в атаку стежиною серед боліт. Німців, мабуть, було небагато, вони вирішили у бій не встрявати і відступили. Більше не стріляли. Позаду пролунали вибухи. Я подивився, як над пагорбом злітали у повітря і розліталися на шматки німецькі гармати. А онде схилом біг Бобров. Як же все вміло зробив!

Він наздогнав нас, коли ми вже були у лісі. Засапався, але виглядав задоволеним.

— Жодної гармати німцям не повернув! — Він усміхався. — Як поручник?

Свенцицький знепритомнів, тепер його несли по черзі солдати. На першому ж привалі я вирізав два дрючки, прив’язав до них шинель і зробив ноші, щоб можна було нести пораненого удвох. Бобров порахував солдатів.

— Сімдесят шість, багатенько, — скривився він.

— А що таке? — спитав я.

— Нам же доведеться пробиватися лісами, мінімум кілька днів. А такий великий загін — дуже помітний. І чим годувати людей?

— Хлопці несуть у наплічниках мішок цукру.

— Ну, хоч щось.

— А що з полоненими?

— Я їх залишив. Можливо, живі полонені врятують наших поранених, яких ми залишили на пагорбі. Там їх кілька десятків, — пояснив Бобров.

Він очолив наш загін і впевнено повів кудись, дивлячись то на мапу, то на сонце. Ми йшли кілька годин, коли Бобров наказав зупинитися.

— Чекаємо ночі, бо далі поля, нас помітять.

Усі попадали на землю. Мовчали. Хотілося пити, але фляжки в більшості були порожні.

— Нічого, вночі нап’ємося. Досхочу. Попереду буде річка, — засміявся Бобров.

Я підійшов до нього, присів. Він показав мапу.

—