Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Два… — Максим зупинився, його погляд ковзнув по ній, оцінюючи кожен рух.

Вона глянула на нього — злість і неприязнь змішались у її очах, але відступати було нікуди. Максим не опустив зброю, його рука лишалась твердою, як бетон вокзалу. Дівчина відступила на крок, склавши руки на грудях, і кинула з викликом:
— Задоволений?

Максим хмикнув, його цинізм прорвався крізь напругу.

— Поки не знаю, — буркнув він, не відводячи очей. — Подивимось, чи не захочеш знову мене обіграти.

Герман ступив ближче, його автомат висів на ремені, але руки були напоготові. Він кинув на дівчину холодний, пронизливий погляд.

— Це не кінець, — сказав він, голос рівний, як наказ. — Нам потрібні відповіді. Співпрацюєш — і, може, доживеш до завтра.

Дівчина пирхнула, але її впевненість трималась на тонких нитках. Вона окинула поглядом полонених бандитів, що тремтіли в кутку, і стиснула губи.

Герман перевів погляд на них, його тон став різким, як постріл:

— Ви двоє — до неї. На коліна. Живо!

Полонені переглянулись, їхні очі блиснули страхом, але вони не посміли ослухатись. Швидко, спотикаючись, підбігли до дівчини й опустились на коліна, уникаючи її погляду. Герман кивнув, задоволений контролем, і додав:

— А тепер розбираємось. Хто ви такі?

Дівчина мовчала, її губи стиснулись у тонку лінію. Максим нахилився ближче, його очі вп’ялись у її.

— Не хочеш говорити? — кинув він, голос низький, але з ноткою загрози.

Не чекаючи відповіді, він схопив її за руку й різко розвернув до стіни. Вона спробувала вирватись, але його хватка була міцною, як лещата. Максим притиснув її до холодного бетону, гнів усе ще гудів у ньому, але він тримав його під контролем. Дівчина, не здаючись, криво усміхнулась, її голос просочився провокацією:

— Що, у такі ігри граємо? Знаєш же, що робити. — Вона повільно розставила ноги ширше, ніби кидаючи виклик.

Гнів у Максимі спалахнув яскравіше, але він не повівся. Її трюки були дешевші за пил під ногами.

— Хватить дурня валяти, — гаркнув він, стиснувши її руку сильніше. — Мені не до твоїх танців.

Герман, стоячи збоку, кинув на неї погляд, сповнений недовіри й легкої іронії.

— Ти впевнена, що це твій найкращий хід? — сказав він сухо. — У Пустоті такі жарти дорого коштують.

Дівчина лише усміхнулась у відповідь, її очі блиснули зухвалістю, але в них уже проглядала тінь сумніву. Максим різко розвернув її до себе, схопив за плече й одним рухом скинув край її сорочки вниз. Вона одразу рвонула вперед, спробувавши втиснутись у нього й доторкнутись губами, але Максим не купився. Він миттю схопив її за волосся, притиснувши назад до стіни, і окинув поглядом оголене плече.

— Хочеш мене силою? — кинула вона, її тон усе ще дражнив, але голос тремтів.

Максим нахилився ближче, його очі пробігли по її шкірі — жодних татуювань, жодних знаків, що видавали б приналежність до Демонів.

— Не Демони, — буркнув він, відпускаючи її й відступаючи на крок.

Герман хмикнув, його брова ледь піднялась.

— Тоді хто? — кинув він, звертаючись до дівчини. — Мародери? Тіні? Чи просто дурні, які шукають проблем?

Дівчина випрямилась, її рука інстинктивно потягнулась до плеча, прикриваючи шкіру. Вона глянула на Максима, потім на Германа, її усмішка згасла.

— Ви все одно не зрозумієте, — сказала вона тихо, але з ноткою злості. — Це не ваша гра.

Максим стиснув кулак, його цинізм вирвався назовні.

— У Пустоті всі ігри наші, — відрізав він. — А ти щойно програла. Кажи, хто вас послав, або я сам витрушу відповідь.

Герман ступив ближче, його голос став холодним, як вітер за розбитим вікном:

— І краще поспішити. У нас мало часу, а в тебе — ще менше варіантів.

Вона мовчала, її погляд метався між ними, але в очах уже не було тієї зухвалості. Пил осідав на підлогу, вокзал гудів тишею, і Максим відчув, як амулет у кишені ніби став важчим. Щось у цій сцені пахло більшим, ніж просто бандитський наліт, і він збирався докопатись до правди — так чи інакше.

Щось у грудях осіло — не полегшення, а тиха лють, що причаїлась на дні. Максим тримав дівчину на прицілі, його пістолет досі дивився їй у груди. Вона стояла, але її впевненість танула, як пісок під вітром. Напруга повільно розчинялась у холодному повітрі вокзалу, лишаючи місце для ясності.

Він схопив її за руку й різко розвернув до стіни, притиснувши сильніше — тепер уже за шию, не даючи їй ворухнутись. Дівчина спробувала вивернутись, але його хватка була міцною, як іржа на сталевих балках. Герман, стоячи осторонь, не втримався від колючого жарту:

— Чесно, я вже й сам не знаю, що думати про ваші ігри. Ці двоє, — він кивнув на полонених, що тремтіли в кутку, — мабуть, теж. Аж дух захоплює.

Максим хмикнув, його губи скривились у ледь помітній усмішці. Він послабив хватку — лише трохи, щоб вона могла дихати й говорити.