Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— А для мене ти що знайшов? — додала вона, нахиляючись ближче.

Юнак ледь помiтно посмiхнувся, дивлячись на неї: — Цього разу нічого. Але хіба ти не пам’ятаєш, який улов я дістав тобі минулого місяця?

— Хм… дивлячись на твою посмішку я про все забуваю, — протягнула відьма, прицiльно розглядаючи його. Її очі злегка примружилися, ніби вона вже обдумувала новий план.

— А ти вже знайомий із… — Офелія перевела погляд на мене, ніби підштовхуючи до розмови.

— Корі, — сухо сказала я, відчуваючи, як рум’янець торкнувся моїх щік.

— Чудово. Корі. Не бачив тебе тут раніше — промовив Сейріс, легко кивнувши в мою сторону.

— Я і не планувала тут бути, — буркнула я й зміряла Касса вбивчим поглядом.

— Я вже спізнююся, — втрутився Кассандр, підходячи ближче й перериваючи цю невеличку сцену. — Обіцяв зайти до Елендера, наче Даймі знову захворів. Вельморе, розклади замовлення, але не давай Корделії торкатися до рогів айрумів. Я місяць на них чекав.

Я пропустила ці слова повз вуха і ще раз кинула погляд на Сейрiса. Його усмiшка все ще світилася.

— Сподiваюся, побачимося, Корі, — сказав він, перш ніж вийти.

— Можливо, — прошепотiла я собi пiд нiс, коли дверi зачинилися за ним.

Кассандр закинув портфель на плече й поглянув на мене:

— Настоянка від кашлю. І не переплутай нічого, — знову нагадав він. — Від коли ти тут працюєш моя виручка стала настільки маленькою, що скоро сама попросить про допомогу.

Я фиркнула. Ніби я сюди просилася.

— І заповніть бланки запасів.

Кассандр вийшов з крамниці, і Офелія побігла за ним, пробурмотівши нам щось на прощання.

Хто такий цей Сейріс? — я примружила очі, розглядаючи коробкою із дивними корінцями.

— Мисливець на рідкісне, — спокійно відповів Вельмор, акуратно перекладаючи пляшечки з полички. Його темно-карі очі виглядали задумливими. — Йому вдається знаходити те, що інші вважають недосяжним, або ж перекуповувати щось дуже цінне. Якщо потрібні унікальні інгредієнти чи прикраси — Сейріс дістане майже все. Хоча він не місцевий.

— Як часто він сюди приїжджає? — я обперлася на стійку, спостерігаючи, як Вельмор щось старанно шукає в коробці.

— Сейріс — творець. Він розсіюється, — пояснив Вельмор, посміхнувшись так, наче це було очевидно. — Раз чи двічі на місяць, залежно від того, наскільки вдалими були його знахідки.

— Схоже, йому це подобається. Він такий люб’язний, — я зиркнула на Вельмора. — Не те, що Кассандр. Ти коли-небудь бачив, щоб він сміявся?

— Один раз, — відповів чаклун, відкинувши кілька зайвих корінців убік.

— Невже? І що сталося? — я нахилилася ближче, відчуваючи, як інтерес підігріває моє нетерпіння.

Вельмор усміхнувся ширше, і в його погляді промайнув ледь стримуваний сміх.

— Це було дуже давно. Кассандр замовив цілу партію трав, які тоді в нього не росли. Але те, що ми отримали, виявилося… — він зробив паузу, ніби згадуючи кожну деталь. — Звичайним сіном. Я не міг це відрізнити, але Кассандр одразу помітив і сказав: «Ну, принаймні корови будуть задоволені». — Вельмор посміхнувся, пригадуючи момент. — Це був єдиний раз, коли я побачив його сміх. Він тоді справді розсміявся, але швидко опанував себе.

Я уявила цю сцену: Касс, який сміється. Це було настільки абсурдно, що мені захотілося побачити це на власні очі, щоб переконатися, що таке взагалі можливо.

— Чому в його світі все настільки серйозне?

Вельмор зупинився, задумливо глянувши на мене. Його теплі очі ледь-ледь засяяли, ніби в них загорівся вогник розуміння.

— Мабуть, для нього це природно, — відповів він спокійно, ніби знав Кассандра краще, ніж міг собі дозволити сказати вголос. — Але, знаєш, у ньому є щось таке… приховане. Якби він захотів, то, думаю, міг би сміятися частіше.

Я задумалася над цими словами. У Кассандра справді було багато таємниць, і, можливо, одна з них — це те, що він колись умів сміятися.

Не гаючи часу, ми з Вельмором стали за прилавком. На столі — десятки баночок із травами, мішечки зі спеціями, дивні скляні кулі. Я тримала ручку й пергамент, а Вельмор уважно перевіряв запаси.

— Лаванда, три пачки, — сказав він, уважно розглядаючи етикетку.

— Три, записала, — відповіла я, намагаючись стримати позіхання.

Вельмор відкрив одну з баночок і понюхав:

— Ця вже втратила аромат. Її потрібно замінити.

— У моєму світі ми не нюхаємо продукти, щоб перевірити їхню якість. У нас є термін придатності, — я усміхнулася.

— Термін придатності? Це звучить жахливо, — Вельмор здивовано підняв брову.

— Жахливо? Це зручно! Не потрібно ризикувати своїм носом.

— А якщо цей ваш “термін” помиляється? — він хитро подивився на мене.

— Таке трапляється, — я знизала плечима. — Тоді ми ризикуємо шлунком.