Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Це перекладається як: “Панування цими землями”, – вказав Вальдегор вказуючи на одну зі строк.

- Цими? Цим місто? Диким Лісом? Чи Вільними Землями? – запитала я.

- Не знаю. Може й всім континентом. Частина рун стерта, не розібрати.

- Що за мова? Я не зміг її визначити? – поцікавився Атарільдо.

- Назви не знаю. Я у свої вежі, на початку літа, знайшов словник з нею, та почав вивчати. На жаль багато не встиг, та й з собою його взяти не здогадався. Якщо вам так цікаво, можу зараз перемалювати, а вже вдома зайнятись перекладом.

- Так й зробимо, - та протягнула олівці з блокнотами.

Й поки хлопці займались рунами, мені покою не давала ця куля. Бажання вкрасти її вже зникло, а от довідатись про матеріал з якого вона була виготовлена, з’явилось. На перший погляд, змогла лише визначити що це не скло, не кришталь та не алмаз. Я не одразу помітила, як куля під моїми пальцями нагрілась. До мене це дійшло тільки після того, як Гор схопивши мене відтягнув якомога далі. Це вже було вдруге, коли це місце на мене так вплинуло. Я начебто випадала з реальності.

- Ходімо звідси, ми вже все огледіли та перемалювали, - сказав вампір. – Й намагайся якомога менше всього торкатися.

- Буду намагатись стримувати себе, - пообіцяла я, а сама з всесвітньою скорботою, дала себе вивести звідси, бо дуже хотілось ще раз торкнутися кулі.

А от вночі мені приснився дивний сон. Начебто людина закутана в плащ називала мене “Хранителем” та вимагала від мене якогось ключа: “Віддай мені його. Віддай.”. Добре що мене розбудив Самідір, який тепер постійно спав поряд, а то б відала того ключа, хоча знала, що цього робити не можна.

12.08.157р.

Гаяв-Ток

Сьогодні ми знайшли головну бібліотеку та архів міста, де лежали історичні записи. А ще ми знайшли черговий артефакт. Та в його активації моєї вини була лише третина, бо ніхто так точно й не зміг сказати що саме її спровокувало: непомітний перемикач, чи просто наша присутність.

На цей раз артефакт був корисним. Принаймні так на початку ми вирішили.

На круглому столі по центру стояла синя призма з якої з’явилось зображення чоловіка в старовинному одязі. Що він був не людиною, його видали очі, зелена райдужка на все очне яблуко та вертикальна зіниця.

- Вітаю тебе мій спадкоємиць, - раптово заговорив він. – Я радий, що ти дістався цього місця цілим та неушкодженим, а також зміг розгадавши загадку, запустити механізм.

Ми втрьох переглянулись, ніхто загадок не чув та не читав, а тим паче не розгадував.

- Ви можете відповісти на наші питання? – не втрималась та запитала чоловіка.

Схоже ні, бо зображення смикнулось, та замість відповіді продовжило:

- Я останній імператор Фальграм з династії Зондрика. Я призначаю тебе, мій спадкоємиць, стати на захисті цих земель від Темної Орди.

Зображення знов почало смикатись, а голос “квакати”, того все, що ще змогли почути, це побажання вдачі та перемоги, перед тим як ілюзія згасла.

- На роль спадкоємця більше походиш ти Ята, - промовив Атарільдо.

- Але я не з цього світу. Тому не можу бути чиїмось спадкоємцем, - й озирнулась на Вальдегор.

- А я тим паче. Я ж вампір, а Фальграм був драконом.

- Мабуть, артефакт зламався, - підсумувала я, а в глибині душі відбулась невеличка війна. Одна половина хотіла цілком володіти цими землями, а іншу до сивини лякала така відповідальність.

Та на цьому вистава не закінчилась. Призма спочатку засяяла, а потім з неї вилетіла невеличка куля енергії. Щось підказувало, що вона шукає спадкоємця.

Спочатку куля підлетіла до мене. Покружляв трохи поряд попрямувала до Террі, який намагався навіть не дихати, а від нього до вампіра, який намагався сховатися під столом. Куля розгубилась, не знаючи кого обрати. А як ще пояснити те, що вона ще кілька разів підлітала до кожного з нас? Й поки вона наближалась до одного, два інших намагались непомітно вийти з кімнати. Та марно. Енергія “втомилась” та повернувшись до призми збільшилась в розмірах, почала пульсувати.

- Біжимо.

Ми й побігли. Та марно, куля вибухнула раніше, наздогнавши нас енергетичною хвилею.

***

Опритомніли десь о півдні.

- Нічого собі, - зробивши декілька невдалих спроб, мені вдалося піднятися з підлоги. - Ви як?

- Я майже нормально, тільки ноги ледь тримають, а от Гору схоже не дуже.

Й дійсно, вампір все ще лежав на підлозі, в марній спробі ворухнутися. Лише очима кліпав від безсилля.

- Давай допоможу, - спробувала хоча б посадити друга, але той від болі аж крикнув.

- Не зупиняйся, - ледь промовив він, не залишаючи надію піднятися.

До мене приєднався ельф й вже вдвох змогли поставити Вальдегора на ноги та витягти на свіже повітря.

Посадивши на лаву хлопця, я звернулась до Террі:

- Зможеш зараз вполювати якусь нормальну тварину, так щоб Гор зміг випити її крові?

- Так. Я бачив за містом кролів та вепра, спробую знайти їх.

- Зачекай. Візьми з собою Самідіра. Ти допоможеш в полюванні? - це я вже звернулась до фамільяра, який постійно був зі мною. Навіть коли я була непритомною, він сидів поряд, та інколи мене облизував намагаючись привести до тями.

Знову лизнувши мене в обличчя, Дір змінив форма вовка на бойову, підійшов до Террі.

- Повернемось ще до заходу сонця, - пообіцяв ельф, та направився в сторону воріт. Його хутко наздогнав Самідір та ткнувшись носом вказав, щоб той сів йому на спину, що гостровухий й зробив.

Я ж своєю чергою почала озиратися в пошуках того, що полегшить транспортування Вальдегора до будинку.

***

Сонце майже сіло, а мисливці ще не повернулись. Я почала хвилюватись, та обмислювати, чи можна залишити Гора самого, і піти на пошуки. Даремно я запропонувала ельфу полювання, треба було самій цим зайнятися. Але й залишити Террі доглядати вампіра не могла. Вальдегор майже постійно був не притомний, але коли приходив до тями намагався мене вкусити. Луска мене рятувала, а от щоб могло статися з госторовухим навіть уявити страшно.

Двері скрипнули, та незабаром в кімнаті з’явився Террі.

- Це все що мені вдалось зловити, - вказав він на мішок, що смикався. - Лише одного кроля.

- Сподіваюсь цього вистачить, - сказала я приймаючи пакунок, - тільки почекай з тієї сторони дверей, на всяк