Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Окрім друзів з висоти я змогла розгледіти й центр ставка. Драконів зір добре бачив що майже на поверхні води знаходився камінь-артефакт. Не довго думаючи, взяла й “плюнула” в нього вогнем. Вода зашипіла в спробі загасити полум’я. Та я “плюнула” ще раз, й ще, й ще. Поки камінь не тріснув навпіл від високої температури. А потім мені прийшла в голову думка, таким же чином розібратись з рослинами. Квіточкам вогонь не сподобався, та я їх не запитувала, а просто палила все підряд. Так розігралась, що ледь не забула про друзів та фамільяра внизу.

Спустившись на землю, я використала воду зі ставка, щоб загасити пожежу. Магістр Дафстін може мною пишатися.

- Ята! Ти як? Не поранена? Як ти врятувалася з пащі? Ти не казала, що вже добре володієш полум’ям дракона. Назад обертатись думаєш? - складалось враження, що до мене зверталось одночасно цілий натовп, а не двоє друзів.

- Зі мною все в порядку. З пащі телепортувалась прямісінько до Лісового Будинку. Потім там повністю трансформувалась, та швидко прилетіла до вас. А де Самідір?

Переконавшись, що ці двоє майже не поранені, я стала шукати свого вовко-коня, та ніде не бачила.

- Він подався на схід майже одразу як тебе проковтнули, - відповів Атарільдо, - більше я його не бачив.

- Я також, - підтвердив Гор.

- Самідір! - голосно покликала я свого фамільяра.

- Самідір! Самідір! - підхопили хлопці.

Та він не з’являвся. Я вже готова була розплакатись коли почула перебір вовчих лап.

- Самідір! Де ти був? Я думала, що втратила тебе, - кинулась я до пухнастика з обіймами.

Фамільяр же вставши на задні лапи, облизував мені обличчя. А ще я зрозуміла, що він відчувши мене на великій відстані побіг рятувати. Мій молодець. Мій красень.

На сьогодні вражень було достатньо, того ми повернулись до вже відомого нам будинку.

08.08.157р.

Гаяв-Ток

Ранок я провела в тиші. Хлопці міцно спали, незважаючи на вчорашню злогоду, а я ж намагалась зрозуміти як мені вдалось телепортуватися. Вміння переміщатися в просторі одне з найкорисніших, я ще вчора хотіла його повторити, та мені не дали. Того, скориставшись майже самотністю, Самідір сидів поруч не відходячи від мене з вчорашнього дня, почала чаклувати.

Спочатку я опинилась біля воріт Норгерда, при цьому добряче налякавши стражу, потім на одному із майданів Дорима, потім в лазнях, й знову в Норгерді. Наступним колом було місто перевертнів, храм де з Террі ночували, Дорим, та знов Норгерд. Й лише за третім разом опинилась в Маг-Рівіку, а точніше в шкільному парку. Тут вже вирішила скористуватися своїми ногами, та пішки дійти до своєї крамниці.

В Лісовому Будинку не спали, а збирали торби, щоб йти нас рятувати. Заспокоївши друзів та домовика й запевнивши, що все добре, почала думати як краще повернутися до Гаяв-Тока: спробувати телепортуватися, чи долетіти. Зупинилась на телепортації. Запевнивши, що якщо знадобиться їх допомога то повернусь, на прощання обійняла Філла з Уллою. Коша від обіймів відмовився, замість них мені встромив в руки повний кошик свіжої випічки та ароматного, смаженого м’яса.

А от в Гаяв-Токі такої радісної зустрічі не було. Хлопці, розбудженні виттям Самідіра, злякались, що зі мною трапилось щось погане. Навіть гарячий сніданок не врятував мене від прослухування нотацій.

***

Не дивлячись на всю небезпеку цього місця, ми не поспішали покидати Гаяв-Ток.

Наступною нашою знахідкою був велетенський храм, тріщини на стінах якого ховав плющ. Споруда стояла посеред майданна з колонами по колу.

Всередині також були видні сліди руйнування часом, але все одно відчуття величності не залишало.

Мармурова мозаїка на підлозі. Величезні, аркові вікна прикрашенні кольоровими вітражами зображали невідомих мені розумних. Золоті свічники. Ліпнина на стелі.

А ще тут були статуї в повний зріст.

Дванадцять з них зображали жінок та чоловіків. В руках кожен щось тримав, чи то книгу, чи зброю, чи якийсь інструмент. А ще в них всіх були відкриті обличчя, окрім тринадцятого. Цей невідомий, чи невідома, стояв по центру храму, та з ніг до голови був закутий в плащ. Він в руках тримав посох, прикрашений коштовним камінням.

- Головний та дванадцять його помічників, - прокоментував знахідку Террі.

- Ти якось обіцяв розповісти про них, - нагадала я.

- Так. Ось це бог війни Беллатор, - вказав ельф на чоловіка з дворучним мечем та в обладунках. - А ця жіночка з книгою, богиня мудрості Фіріс.

Кремезний чоловік з кувалдою був богом ремесла Аматір, а поряд з ним жінка з посохом – богиня зцілення Джієна. З хитрим виразом обличчя був бог торгівлі Тіргот, а с закоханим - богиня кохання Мілеста. Далі шов бог мистецтва Лартін зі флейтою, та здавалось, що на нього не задоволено поглядає його сусідка, богиня домашнього вогнища Майгос. Наступним був бог моря Юрнек, одного погляду на бородача вистачило, щоб відчути запах солі. Жінка з сувоєм була богинею правосуддя - Тіора, а чоловік з кошиком фруктів богом врожаю - Земнік. Завершувала коло жінка з веретеном та довгою ниткою – богиня долі Ліктенна.

- Є ще інші боги, такі як полювання, вроди, та дня, чи ночі. Але їх тут не має, бо вони не входять в головне коло.

- А як звати головного? – знов запитала я, але цього разу у Вальдегора, раптом вампір знає.

- Ніхто не знає. Бо називати ім’я, це означає привернути його увагу, а це нічим добрим для цього світу не закінчиться. Того вже сотні, це тримається в таємниці.

Приятель повторив те саме, що мені колись розповідав Террі.

- Мій брат знає, та ніколи не ділиться цим зі мною, як і батьки, - зітхнув ельф.

Я зітхнула також. Знов не вдалося дізнатися ім’я Головного. А так хотілось з ним поспілкуватися.

- В нього дуже довге ім’я, - це єдине що пам’ятаю додав Гор. – Це все що я можу згадати. Тут я знайшов сходи вниз. Спускаємось, чи не ризикуємо?

Запитав, а сам вже давно все вирішив: звісно спускаємось.

Внизу нас очікував ще один зал, майже ідентичний попередньому. Тільки окрім статуй стовпи з крюками на них, а замість Головного вівтар з золотою тарілкою та прозорою кулею. Важка, мені навіть не вдалося її підняти.

- Ніколи таких не бачив, - сказав Террі, обслідуючи знаки якими був розписаний