Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Ви йдете і йдете. Уже вирізьбляється чіткіше кочівка і видко в ній окремі саклі. Уже станція втратила всяку конкретність і стоїть синім малюнком десь коло обрію. Уже вилітали поодинокі хохітви, як срібні голуби, та леле! Далеко. Уже біг заєць, і десь між вами і кочівкою протягли дрохви. Уже не раз поривався крижень і, кругле описавши коло, подавався на качиний крик десь за село Сарван. Але ви ще не стрілили, а тільки пасли очі, і от, обійшовши чемненько кочівку з поваги до собак, виходите на пагорб, на юр. На чоботях налип ясножовтий, солончаковий леп. Спека. За ще однією річкою буйні бур’яни. За бур’янами ліворуч ще одна кочівка, праворуч же довга пасмуга лиману.

Душа вже повна по вінця степом, крилатими образами, заячим бігом, сонцем і мисливською страстю. Але ще рушниця не стріляла, і ще головне там, коло лиману. Невідомі північні качки, китайські шилохвості, султанські сині курочки і всякого чисто пера гуси.

Ви обережно пройшли буйні бур’яни. Знову зіривались хохітви табуном, десь близько вистрибнув заєць і одразу ж зник у буйнім бур’яні, свіжий лисячий слід хитренько пройшов уподовж стежки і не перейшов її, але ще не стріляла рушниця, бо головне ще попереду.

Вітер. З моря вітер. Через село Кара-Кишти і через лиман він доніс незчисленний гусячий ґеґіт, але їх ще не видко.

Тільки край одного з озір, що побіля лиману, сидить чорна постать пів чоловіка. Сидить як стовп, але які ж стовпи в солонцюватих озерах край лиману?

Це – орел. На його честь вітер доніс гусячий ґеґіт, це він жде, щоб гуси знялися вгору. На воду і назем він не може бити, бо сам може розбитись. Він сидить і чекає, щоб північні гості – гуси – знялися вгору і тоді вибиратиме собі гостя на смак.

Ви проходите повз нього в сотні ступнів, не більше, але він сидить і тільки повертає голову з жовтим оком. З такої відстані його легко вбити буйним шротом, але що далі робити з таким колосальним трупом? До того ж вам не хочеться лякати гусей.

От знявся і перший табун гусей. Це гусь-гуменник – материк, як його звуть на Кавказі. Вони ґелґочуть, крутяться, перелітають за кілометр уперед і знов сідають край лиману.

З правої руки зривається многосотенний табун гугнявих гусей-гусарок. Далі ще, і ще, і ще. Повітря повне гусей.

Тепер здіймається і орел і забирає гору, виглядаючи де ударити. Свист крил, ґелґіт, базар у повітрі.

Але все це відбувається за чверть кілометра від вас і стріляти не можна – тільки пасти очі. Важко витягаючи чоботи з жовтого лепу, ви бредете до хане, і її тепер добре видко – це хатка край лиману, де починаються очерети. Треба обходити обачно круглі кущі очерету, що виглядають як навмисне пороблені засідки, оточені колом мілкої водички на жовтому піску. Це – вікна! Ступивши на такий пісок, людина провалюється де по пахви, а де й по шию, і вибратися звідти не можна. Це – смерть у жовтому лепові. Колись це були ями, над якими спинився плав і нанесеного очеретиння, зайшовся піском і прикрив собою воду.

Обійшовши вікна і вимивши чоботи коло хане в канаві, ви заходите до хати. Уподовж стін – піл, на ньому лежать троє-четверо мисливців. У кутку плита, на ній парують два колосальні чайники. Коло входу з рушницею, в якої одна цівка розірвана, порається високий дід Ахмет. Брат його – такий самий високий, віспуватий дід Ахмет – приніс із села Сарвай пендир і дістає гроші від одного з мисливців.

XXV

Міліціонер Сергій з Баку мірним голосом розповідає, як він жив три роки в горах серед лезгинів. Жінка його поки що порається коло печі – Сергій взяв сьогодні з півдесятка крижнів, отже, буде вечеря.

«Я жив серед них три роки, – розповідає Сергій.

Ясно, як я туди їхав, мені добрі люди казали, що не проживеш ти там і трьох день, як тебе категорично заріжуть, а якщо й не заріжуть одразу, то все одно конечно підстрелять десь поза аулом з тапанчі (така саморобна пістоля) або з шомполки, чи берданки, а може і з рушниці центрального бою.

Ну, я тоді ще був молодий (Сергієві зараз років з двадцять) і нежонатий, по-тюркському знав, по-лізгінському трохи, з людьми умів обійтися культурно, отже, хто зна, хто кого раніше підстрелить.

Жив я там три роки. Разом полювали, вкупі їли, в одній саклі спали, і мене не вбито і не зарізано. Хоча доводилося абсолютно деяких заарештовувати і приставляти до міста з наказу суду, а коли і з власних міркувань пролетарської диктатури.

Був я там сам один у міліції, управління моє було коли в саклі, коли в садку, а коли й у горах, підстерігаючи ведмедя.

Сам писав циркуляри, звіти, бухгальтерію і статистику.

І не те, щоб усе було мирно й гаразд, і щоб не точилася людська кров. Точилася, як конкретний факт сьогоднішнього дня. Мулла нищечком під’южував малосвідомі прошарки підкуркульницького населення проти бідняцької сільради і проти збройних сил республіки, цебто проти міліції в моїй особі. Секретаря сільради забито, покликавши немов би за тим, щоб роз’яснив закони про ліквідацію куркульні, а де-факто його зарізано ножем у сферу живота і печінки.

Учинив я слідство, і установлено конкретно, що, котрі різали, є малосвідомі мусульмани, а організатор і комендант цього антирадянського акту є мулла.

Треба арештувати. Отже, думаю, був Сергій і по Сергієві. Це, мовляв, мені недовго вже зосталося і жити. Як поставить мулла проблему, хто за Коран, а хто абсолютно проти Корану, так мені і саксаган.

Пішов побалакати все ж до бідняцького активу – і чи не реквізувати в мулли своєчасно Коран і, так би мовити, вирвати тимчасово з його рук ідеологічну зброю буржуазної філософії.

Ні, кажуть товариші, це не годиться. Все одно він Коран напам’ять знає і хоч читати в ньому не вміє, а говоритиме, як по писаному.

Ти, кажуть, хорош якші урус і стоїш за бідних, а заарештуємо ми муллу самі і довеземо до району. Ти ж поїдеш сьогодні вперед, наче тебе тут нема і ти втік здавати в район бухгальтерію і статистику. Нам же такий мулла, що ріже секретарів сільради, не дуже і потрібний, бо ми за радянську владу такого порядку коло секретарів сільрад не визнаємо. Хоч він і сам винуватий, ішак він,