Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

Так і зробили, хоч мені і заїдало, що не я арештував злочинця. Та все ж таки і моя рука в тому була, бо щоб не я, то вони замість везти до району муллу, просто взялися б один одного неорганізовано різати.

Отак жив я в аулі. Доводилося пізніше і самому арештовувати, і зоставсь живий. Не без того було, що хотіли вбити, так свої, біднота, не дали. Як ти до них, як до людей, то й вони до тебе, як до брата. Правда, Ахмете? – додав він по-тюркському».

«Канешна, правда», – весело і приязно відповів йому Ахмет руською мовою і поставив на стіл колосальний чайник. Добули кожен хто хліба, хто чурек, хто лаваш і пендир і, повечерявши, полягали спати.

XXVI

Не розповідатиму, що я робив удень на лимані, як у сильний вітер і невеликий мороз ми переїхали лиман кожен на своєму човні, хукаючи на задубілі пальці і лаючись на обмерзле весло, чи дрючок, як лізли в воду, ламаючи льодок, щоб добитися островів, на яких вепри сплять удень, як набрали повні чоботи льодової води, як вепри повтікали очеретами другої сторони, як мокрі і обмерзлі по пояс знову пливли шість кілометрів човнами проти вітру додому – не розповідатиму, бо той, хто сам не полює, зроду не зможе цього зрозуміти і, що найгірше, – не повірить.

Скажу тільки, що по цьому здоровому моціоні дуже добре ми пили чай, поки одежа одтала і підсохла над піччю.

Коли ж одежа висхла і всі спали, я все ж таки одягся і пішов за Сарван на рижові поля одбути вечірній переліт. Я перейшов одну річку углибшки менше коліна, другу, третю, перейшов колишню сагу лиману, тепер жовтий глейкий леп, знайшов місток, перейшов ним глибоку річку і понад берегом подався до села Кучі. Не розповідатиму теж, щоб не набриднути, буває, немисливцеві, як я збив крижня і не знайшов, як у голих рижових полях качки поривалися далеко, як я робив засідку з бур’яну, як летіли дрохви і теж обминули засідку, як качки позаспокоювались оддалік мене і я мерз скілька годин без діла, як, нарешті, почався пізній переліт з моря, переліт, що починається після захід сонця і триває десять хвилин, як я взяв тільки пару качок, бо коло другої з них поморочився з десять хвилин. Це був здоровенний селех-крижень з моря, і він летів високо над головою. Постріл перебив йому крило, і він упав на мілководдя (навколо мене на кілометри була вода, і я сидів на вузесенькому горбкові – правому березі широкої річки; річка була углибшки де по пояс, а де й більше – не забути ж, що це був січень місяць і температура ступнів два-три нижче від нуля вночі). Я ганявся за ним, силкуючись не промокнути, і все ж таки не упустити і його. Швидко гусла темрява, вода ставала як атрамент – це ж південь, майже субтропіки, і смерку буває мало – одразу спадає ніч, і вранці так само одразу встає день. Я ганявся за селехом, і на моє щастя він не хотів чогось ринати, а то пропав би з очей навіки. Зате ж він виплив на глибоке – темний обрис його манячив за десять кроків від мене і то неясно – кожну секунду я міг втратити його, він зіллявся б з грудками берега і жмутами бур’яну. Довелося стріляти, але на десять кроків його рознесло б на пір’я – треба було вціляти в голову вночі, в темряві – я цілив з гарячковою поспішністю, він приник до води – я ускочив у річку, набрав чоботи води, притяг його дулом рушниці. І більше зрозумів, ніж бачив жахливу картину.

Пострілом йому одірвало носа, голова ж була цілісінька, він страшно харчав, але був зовсім живий. Крізь страшну діру спереду на голові з свистом виходило повітря. Мені стало шкода його, і я скрутив йому в’язи, але він довго ще харчав у мене на поясі, ніби загрожував помститися, – величезний, дужий селех з моря.

Отже, не розповідатиму цього, а розповім тільки, як я заблукав у цім міжлиманні. У кімнатних людей буває думка, що блукають люди головне в лісах, в очеретах, словом сказати – там, де густо. На ділі люди частіше блудять там, де пусто.

Найгустіший ліс має стежки. На поворотах і хрещатиках тих стежок можна зробити позначку – надломити гілку, кинути клапоть паперу, абощо. Навіть в очеретах не так тяжко знайти путь додому. Єдиний раз, коли я серйозно заблукав на воді в човні, було тоді, коли я їхав голим Учорашнім Лиманом недалеко Алешок. Чиста і однакова вода не дає ніяких точок опертя, і от уночі те, що вдень було знайоме, як своя кімната, стає однаковою темною стрічкою берега, і знайти протоку до річки дуже нелегко.

Коли я добив крижня і приторочив його до пояса, я зробив собі в уяві грубу мапу поворотної путі. Я стояв на лівім березі глибокої річки. Цим берегом я мав дійти до містка, перейти місток, перейти п’ять мілких струмків, вийти на берег лиману за двісті кроків ліворуч і знову іти вже над берегом лиману, аж до хане, яка – це пам’ятає читач – стоїть у самім березі коло води. Та ще ж на тій хане є навішаний на щоглу ліхтар. Усе просто й ясно. Я вирушив у путь.

Дійшовши містка, я перейшов його і постановив одразу знайти берег лиману, щоб далі, ні про віщо не думаючи, дійти берегом до самої хане. Отже, я перейшов тільки один із струмків і прикро повернув ліворуч. Так перейшовши кроків двісті, знову дійшов до струмка.

Це мене не здивувало. Адже ж ті струмки впадають у лиман не як перпендикуляри, а можуть закручуватись хоч ліворуч, хоч праворуч. Дійшовши середини струмка, я очувся, що вода вища од халяв. Вертатись було пізно – все одно був мокрий. Отже я пішов далі і вимок уже до пояса.

Неясний острах почав закрадатись у мою душу – аджеж струмки були всі дуже мілкі – не глибше від коліна. Але могло бути, що я вдень саме потрапляв на мілкі місця, а зараз зайшов на глибоку містину в дельті струмка. Отже я одкинув всякий сумнів і, вибравши недалекий вогник, пішов на нього. Це мала бути щогла з ліхтарем