Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

З лісів ліса

Пливуть верхівля

в синім плесі неба,

Накупчуючись хмари зачіпляються за крони

І розійнявшися пливуть,

пливуть плотами

У теплий південь

вогкі ешелони.

Нерухомо ростуть дерева!

Як чорні цифри незчисленними рядами

По вінця повні

водозбірні цебра.

Прийдуть вітри

і гуляють до лісів,

Сокочуть птиці,

веврики несуть [148]

В сутемні дупла

кедрові горіхи в стіс.

Але внизу дзвеніння, дзизкіт, скрегіт, спів

Лісовики – ми ріжем ліс.

З числа стає нам громадянин кедр,

Підводимо під нього кругову:

Коротка пісня

– лісових катедр,

Професор тихо валиться в траву.

Як чорні цифри

ще стоять колеґи.

По вінця повні

водозбірні цебра,

Внизу

дзвеніння, дзизкіт, співи, скрегіт,

І одкривається екран ясного неба.

Це вечір тихий,

це в Донбасі ллють чавун.

Вечірнє сонце,

як вогненне горно,

Горить

і шлаком заливає шлунок,

З захмарних форм,

струмить у яму чорну.

Чавун просвічує крізь хмари –

Це вогонь.

Товаришів вогонь

– всесвітове багаття,

Його в прозорі пальців

трудових долонь

Щовечора

з усього світу

бачить наше браття.

Пливуть плоти

блакитним Доном неба,

синьою Волгою

і голубим Дніпром.

Лісів глицевих

вирубані ребра

Пливуть на південь,

сплетені

плотом.

Шабаш!

Як пахне тепле дерево!

Горять під казаном

тріски.

Товариш в руки

дерево бере

І розглядає,

як воно росло,

Як буде плисти

і гойдатися плотом,

Смолу, що заслезилася як скло,

Вкидає знову

у жар під казаном.

І над усе ліса,

над домнами ліса,

Ліса над цехами,

над нафтою ліса,

Увесь Союз – в лісах.

Ми ріжем ліс,

Але ростуть ліса

З лісів,

як сонце з сліз соснових,

із хмари пилу, свіже як пасат

Встає лице великої будови.

Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.

Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди – тюрка, залізничного стрілочника.

Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці – чи хліб) з медом.

– Можете йти просто на лиман, – сказав Ваньо Дорошенко. – Десять верстов, по путі дві чи три кочівки – кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.

У крамниці мисливської спілки голова – балашівський робітник – видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.

Сам, один із секретарем, він об'їхав далекі аули і кивом, моргом, плювом і цмоком загітував лезгінів бити нечисте м’ясо, сиріч вепра, щоб здати в союз.

З свого боку лезгіни мигом, мружем, ляском, чвирком і свистом дали згоду допомагати робітничому харчуванню, і через три дні приставили горяними стежками вепра-одинця на чотирнадцять пудів. Ніхто з них, звичайно, не торкнувся пальцем нечистого м’яса, бо на те є в Азербайджані, як і в Даґестані, спеціяльні остагаки з зазубнем тягти вепра, складати його на гарбу-біду з величезними двома колесами і вивалювати в оселі Девічі на потребу урусам, що їдять нечисте м’ясо.

Стимулюючи це, сяяв голова – робітник з Балашову – і видавав лезгінам порох і круглі кулі.

– Бував я і в Даґестані, – сказав він до мене. – Там не дуже-то рекомендується видавати горянам круглі кулі. Але в нас – бачиш я їздив сам за вісімдесят кілометрів у гори і поїду ще, у нас горяни поважають робочого чоловіка, хоч би він був і урус.

Вислухавши це, я зібрався і пішов солончаковим степом на лиман Девічі.

Ви виходите в степ, перейшовши запасну путь і знайшовши на обрієві чорну цятку. Ота чорна цятка і є перша кочівка-кутан – вона стоїть на перевалі, і з того пагорбу видко вже буде берег лиману і мисливську хане. Степ рівний і жовтий. Де-не-де рідкі бур’яни. Дорога раптом підходить до розколини – в ній жовта, швидка, каламутна стрибає річка – колись снігова, тепер гірка, солона, промчавши солончаками.

Нічого нема, але все повно загадкової потаємної снаги, як завжди вперше буваючи в якій містині. З оцих рідких бур’янів може схопитися заєць, або, сюрчачи як срібний свисток крилами, може замерехтіти срібними ж крилами пара хохітов, веселий крижень може злетіти з цієї неважної калюжі і, може, за невеликим, ген, пагорбом ходять дудаки і важко здіймуться на крило.

Середина зими, але тепло, сливе спека. Соннивий вужак виповз із землі і зігріває задубіле тіло. Він почуває себе якось ненормально і чудно, йому важко рухатись і сичати. Ви берете його за хвіст і він ставиться до цього, холодний, байдужісінько, наче ви його найближчий родич,