Читати книгу - "Місто дівчат"

— А що тато сказав, коли почув, що ти кинув Прінстон? — запитала я.

Мій голос звучав дивно і неприродно. Я досі не могла оговтатися, такою ніяковою була наша зустріч, але щосили старалася підтримати розмову, вдаючи, ніби все було абсолютно нормально, ніби ми з Волтером щотижня балакали в «Сарді».

— Розізлився як чорт, — відповів Волтер. — Але то не його справа. Я вже дорослий і можу сам вирішувати, що робити. Я зателефонував тітці Пеґ і сказав, що їду до міста. Вона сказала, що я можу пожити в неї кілька тижнів, поки почнеться навчання в училищі. Погуляти Нью-Йорком, подивитися на місто.

Волтер житиме в «Лілеї»? З такими виродками, як ми?

— Але ти не мусив записуватися на флот, — бовкнула я.

(На мою думку, Анджело, у моряки йшли тільки діти робітників, яким по-іншому не світило вибитися в люди. По-моєму, колись я навіть чула, як тато казав те саме.)

— Зараз іде війна, Ві, — мовив Волтер. — Рано чи пізно Америка теж вступить у неї.

 — Але ж ти не мусиш у неї вступати, — відказала я.

Він глянув на мене здивовано й осудливо водночас.

— Це моя країна, Ві. Ясно, що мушу.

З другого кінця зали почулися радісні вигуки. Газетоноша щойно приніс кілька примірників із ранкового тиражу.

Прилетіли перші хвалебні рецензії А тепер прочитай оце, Анджело. Улюблену цитату я приберегла на сам кінець.

Уривок із рецензії Кіта Ярдлі для газети «Нью-Йорк Сан» від 30 листопада 1940 року:

Подивитися «Місто дівчат» варто бодай для того, щоб помилуватися костюмами Едни Паркер Вотсон, бо вони прекрасні — від першого до останнього ґудзичка.

Розділ сімнадцятий

Хіт був у наших руках.

Якийсь тиждень тому ми вмовляли людей прийти на нашу виставу, а тепер завертали їх з порога. Ще до Різдва тітка Пеґ і дядько Біллі повернули собі вкладене, а грошенята почали стікатися рікою — принаймні так запевняв дядько Біллі. Напевно, ти подумала, що успіх нашого спектаклю послабив напругу між тіткою Пеґ, Олів і дядьком Біллі. Та ні: попри щедрі дифірамби й щовечірні аншлаги, Олів далі нервувалася через гроші (вочевидь, її короткий експеримент зі святкуванням закінчився наступного дня після прем’єри).

Олів турбувало те, що успіх завжди минущий — про це вона не забувала нагадувати нам кожного Божого дня. «Наразі “Місто дівчат” нас фінансує, і це прекрасно, — казала вона, — але що робитиме театр “Лілея”, коли вистава перестане йти? Ми втратили місцевих глядачів. Нові високі ціни на квитки і наша космополітична комедія відштовхнули народ з робітничого класу, що його ми стільки років сумлінно розважали, і як можна мати певність у тому, що ці люди знову прийдуть, коли ми повернемося до звичного репертуару?

Бо рано чи пізно ми таки до нього повернемося. Біллі не збирався лишатися у Нью-Йорку назавжди, та й не обіцяв, що напише ще кілька хітових п’єс. А коли ліпша театральна трупа переманить Едну на інший спектакль — а це теж колись обов’язково станеться, — ми втратимо “Місто дівчат”. Нема чого сподіватися, що акторка з такою репутацією, як Една, до кінця життя гратиме в нашому нікудишньому театрику.

А як вона піде, ми не зможемо дозволити собі найняти інших акторів чи акторок її калібру. Ну справді: уся ця розкіш тримається на талантах однієї-єдиної жінки, а це геть хитка основа для нашої справи».

Олів скиглила і скиглила, день за днем. Усе погано. Усе жахливо. Вона була невтомною Кассандрою, яка постійно нагадувала нам, захмелілим від тріумфу, що кінець не за горами.

— Ой так, стережися, Олів, — сказав дядько Біллі. — Вважай, щоб ти не насолодилася ні секундою нашого успіху — і щоб ніхто з нас теж, не дай Боже, не насолодився.

Та навіть я розуміла, що в одному Олів таки мала рацію: своїм гучним успіхом спектакль завдячував тільки Едні, завжди неймовірній. Я дивилася виставу щовечора й можу сказати, що якимось чином вона кожного разу грала роль місіс Калевали по-новому.

Деякі актори зігрáють один раз свою роль так, як треба, і на цьому зупиняються, щоразу відтворюючи той самий вираз обличчя й ті самі емоції. Однак місіс Калевала у виконанні Едни завжди здавалася іншою. Вона не вимовляла завчені репліки, а вигадувала їх — принаймні так здавалося.

А що вона постійно бавилася з манерою гри і тоном голосу, то й інші виконавці мусили повсякчас бути уважними й відповідно реагувати.

І Нью-Йорк, безперечно, винагородив Едну за її хист.

Акторкою Една була здавна, проте завдяки шаленому успіху «Міста дівчат» вона стала зіркою.

«Зірка» — дуже важливий і водночас хитромудрий статус, що його може надати акторці тільки народ і ніхто інший.

Критики не можуть перетворити тебе на зірку. Ані прибутки від продажу квитків. Ані майстерність як така. Зіркою стаєш, коли публіка вирішує тебе полюбити. Коли люди готові годинами вистоювати в черзі після спектаклю, просто щоб зиркнути на тебе краєм ока — ось що перетворює тебе на зірку. Коли Джуді Ґарленд випускає запис «Чи не варто мені закохатись?», але всі ті, які бачили «Місто дівчат», кажуть, що твоя версія краща — ось що перетворює тебе на зірку. Коли Волтер Вінчелл починає щотижня писати плітки про тебе у своїй колонці — ось що перетворює тебе на зірку.

Щовечора після спектаклю на Едну вже чекав зарезервований столик у «Сарді».

Потім Гелена Рубінштейн оголосила, що називає на її честь колір тіней для очей («Една»).

Потім у журналі «День жінки» вийшла стаття на тисячу слів про те, де Една Паркер Вотсон купує свої капелюшки.

Потім прихильниці засипали Едну листами з питаннями на кшталт: «Я намагалася досягти успіху на сцені, але мусила все перервати через фінансові невдачі чоловіка. Чи не могли б Ви узяти мене за свою протеже? Гадаю, Ви здивуєтесь, побачивши, що у нас із Вами дуже подібна манера гри».

А потім надійшов той неймовірний (і дуже чудернацький) лист від самої Кетрін Гепберн: «Дорогенька Едно, я щойно бачила Ваш виступ, він звів мене з розуму, і я просто муситиму прийти й подивитися його ще разів із чотири, а тоді скочу в річку, бо мені ніколи до Вас не дорости!».

Я знала про всі ті листи, тому що Една просила мене їх читати й відповідати