Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

його ще до того, як ми з тобою познайомилися. Я дозволив тобі тут

жити. Пригадай-но, у нас є шлюбна угода, згідно з якою, у разі

розірвання шлюбу, будинок повертається цілком у мою власність. —

Він витримує паузу. — А тепер іди, будь ласка.

Я зважуюся обережно зазирнути туди, униз, за бильця балюстради.

Опустившись навпочіпки, бачу Ніну, яка стоїть посеред вітальні, її

бліде обличчя. Вона то роззявляє, то стуляє рота, і це робить її

неймовірно схожою на викинуту на берег рибу.

— Ти ж це зараз не всерйоз, Енді? — різко питає вона.

— Я цілком і повністю всерйоз.

— Але… — Вона схрещує руки на грудях. — А як же Сісі?

— Сісі — твоя дочка. Ти ж бо ніколи не хотіла, щоб я її вдочерив.

Нінин голос звучить так, наче вона цідить слова крізь стиснуті зуби.

— Еге ж, тепер я все зрозуміла. Це все через те, що я не можу

народити тобі дитину. Тобі потрібна молодша жінка, яка тобі народить.

Я тобі більше не годжуся.

— Ні, йдеться не про це, — запевняє він.

Хоча певною мірою, мабуть, таки саме про це. Ендрю хоче мати ще

одну дитину. А Ніна йому не може цього подарувати.

Голос її тремтить.

— Енді, будь ласка, не чини так зі мною. Не принижуй мене так.

Будь ласка.

— Я хочу, щоб ти поїхала звідси, Ніно. Просто зараз.

— Але ж надворі негода!

Голос Ендрю лишається незрушним.

— Пакуй речі й забирайся звідси.

Я майже чую, як обертаються коліщатка в її голові. Про Ніну

Вінчестер можна багато всякого сказати, але вона достеменно не

дурна. Геть не дурна. Нарешті вона похнюплюється.

— Гаразд. Я поїду.

Лунають важкі кроки. Ніна йде до сходів. Мені треба порснути геть з

очей, але я барюся. Лише на мить. Ніна скидає погляд і бачить мене на

горішньому сходовому майданчику. Очі її палають таким гнівом, якого

мені ще ніколи не траплялося бачити. Я кинулася б прожогом до своєї

кімнати, утім ноги мені ніби вгрузли в підлогу. А вона тим часом

заходиться підійматися сходами.

Востаннє спалахує блискавка. Ніна дістається другого поверху, і її

підсвічене блискавкою обличчя здається вискаленою моторошною

пикою якогось пекельного чудовиська.

— Чи… — Губи мені терпнуть, я насилу вимовляю слова. — Чи

допомогти вам зібратися?

В очах її така ненависть, що мені стає лячно: а що, як вона зараз

голіруч розірве мені груди й вирве з них серце?

— Чи допомогти мені зібратися?! Ні, мабуть, сама впораюся.

Ніна простує до своєї спальні, грюкнувши дверима. Я не знаю, що

мені робити. Можна, авжеж, піднятися на горище, аж тоді я кидаю

погляд на перший поверх, де посеред вітальні досі стоїть Ендрю. Він

скидає очі, тому я спускаюся сходами, щоб поговорити.

— Мені так шкода! — озиваюся квапливо. — Я не хотіла…

— Не смійте ні в чому себе обвинувачувати, — каже він. — До цього

вже давно все йшло.

Дивлюся на заплакану шибу.

— Ви хочете, щоб я… поїхала?

— Ні, — каже він. — Я хочу, щоб ви залишилися.

Він торкається моєї руки, і мене беруть сироти. Усе, про що я зараз

здатна думати, — це про те, як хочу, щоб він мене поцілував. Утім

просто зараз він цього зробити не зможе. Адже там, нагорі, Ніна.

Однак незабаром вона поїде.

Приблизно за десять хвилин сходами спускається Ніна. На кожному

плечі в неї висить по валізі. Ще вчора вона змусила б мене тягти їх і

кпинила б із того, що я, мовляв, слабачка. Зараз їй доводиться все

робити самій. Коли зводжу на неї погляд, то бачу, що очі її набряклі, волосся скуйовджене. Вона має просто-таки жахливий вигляд. Либонь, аж дотепер я не усвідомлювала, скільки насправді їй років.

— Будь ласка, не роби цього, Ендрю, — благально звертається до

чоловіка вона. — Будь ласка.

На щоці в нього смикається живчик. Знову гуркотить грім, але цього

разу тихіше, ніж доти. Негода відступає.

— Я допоможу тобі скласти валізи в автівку.

Вона придушує ридання.

— Можеш себе цим не утруднювати.

Ніна важко суне до дверей гаража, які межують з вітальнею, тягнучи

свої важезні сумки. Ендрю пробує допомогти, але вона відштовхує

його. Намагається відчинити двері. Замість поставити валізи на

підлогу, вона пробує зробити це просто з ними в руках. Минає кілька

хвилин, і врешті-решт я не витримую. Кваплюся до дверей і, перш ніж

вона встигає мене зупинити, повертаю ручку, розчахуючи двері.

— Боже милий, — видихає вона. — Красно дякую.

Не знаю, що на це відповісти. Просто стою і дивлюся, як Ніна

проштовхується повз мене зі своїми речами. Однак просто перед тим,

як зайти до