Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Вечір. Понеділок.

Дамір розслаблено стелить простирадло на мій диван, його тимчасове спальне місце, а я стою, притискаючи до себе його подушку. Ми щойно повечеряли, обговорили варіанти з пологовим будинком і пристрасно поцілувалися біля вікна…

Отже, подушка.

Моя роль полягає в тому, щоб потримати її всього хвилинку, а потім віддати Даміру. Щось іде не так, і поки Дамір стелить диван, я принюхуюся до цієї подушки… Далі, все як у тумані. Його запах б'є мене по голові спогадами й емоціями, я буквально бачу його перед собою, абсолютно голого, який грайливо встрибує на другу половину мого ліжка, відчуваю на шкірі ніжні поцілунки, про які я любила згадувати, залишаючись самою, — а поруч лежала тепла подушка.

Мене кидає в піт, у жар.

Збудження забарвлює мої щоки в сором'язливий, ніжно-рожевий рум'янець. Дамір помічає, яке в мене схвильоване лице. Він підходить до мене, вдивляється в мої, ймовірно, величезні зіниці.

Забирає в мене подушку.

— Щось сталося? — зривається з його язика. Він турбується.

Не думає про те, про що я думаю.

Я знаю, що нам не можна, але я знаю, що я хочу і можу зробити йому приємно, дозволити більше, і перестати вдавати, що ми не згораємо від нетерпіння, побачивши оголені ділянки тіл одне одного. Я знаю, що мені не заборонено його цілувати, і лікар точно не буде проти того, що я збираюся зробити. Я хапаю його за шию і змушую нахилитися. Між нашими губами залишається крихітний простір у пару міліметрів. Дамір завмирає на мить, немов у заціпенінні, а потім його руки обвивають талію, притягуючи мене ближче, губи різко впиваються в мої і ми скидаємо ці маски.

Опиняємося в обіймах одне одного, поки наші губи стикаються з несподіваною силою. Я відчуваю, як Дамір пригортає мене ще міцніше, штовхає до стіни, створюючи відчуття безпечної плівки навколо нас. Руками він розводить мої долоні в сторони, фіксуючи одну руку над головою, а іншу відводить уліво.

Це до біса збуджує!

Нетерпіння не дозволяє йому зволікати, і він накидається на мої губи знову. Руками безсоромно ковзає по моєму тілу, припинивши утримувати мене за зап'ястя. Дамір шумно дихає мені в губи. Він стримувався навіть довше, ніж я, тепер пристрасть проривається в його поцілунку з особливою інтенсивністю. Я притягую його за шию, дозволяю цілувати мене так глибоко і довго, як йому цього хочеться.

Цей чоловік… Іноді здається, що він єдиний, хто знає мене. Знав навіть до того моменту, як ми познайомилися. Як таке може бути? Фантастика! Не знаю. Але я посміхаюся і сміюся, щойно Дамір ненадовго відривається від мене. Він міцно утримує мене поруч, немов боїться, що я можу зникнути. Але водночас він так дбайливо накриває рукою животик, гладить. Пам'ятає, що нас зараз троє.

Я беру його за руку і веду в спальню — як колись.

Як тисячу разів до цього.

Там ми обіймаємося і цілуємося на свіжих простирадлах, у темній кімнаті, немов заховані від усього світу. Я насолоджуюся тим, що можу віддати і взяти однаково — я кохана і я закохана. Час здається сповільненим, немов кожна мить подовжується, щоб ми могли насолодитися цією ніжністю одне одного.

— Дівчинка моя, — шепоче Дамір, закидаючи мою ногу собі на стегно рукою. — Я ні про кого навіть думати не міг…

Я ковтаю слину, повертаючись у реальність приблизно наполовину.

— Ти не… — починаю запитувати.

— Жодного разу. Ні з ким. Ти одна мені потрібна. Завжди була і будеш…

Він цілує мене в вилицю, намагаючись віддихатися. Бачу крапельки поту на його обличчі, дотягуюся і прибираю одну.

— Я вірю тобі, — відповідаю йому.

Після того, що сталося, у мене немає жодного бажання відправляти Даміра на диван. Він забирає подушку, яку я пізніше назву «фатальною подушкою» або якось так, і лягає до мене. Ліжко велике, на ньому ми притискаючись одне до одного, ніби намагаємося зігрітися. Мені тепло і затишно в його обіймах. Його ненав'язливі дотики до моєї голої шкіри викликають тремтіння і благоговіння, немов я знову переживаю першу зустріч із ним. І Дамір, здається, відчуває приблизно те ж саме сьогодні.

Уперше за довгий час я засинаю так швидко, не встигаю подумати про всі ті речі, про які зазвичай переживає майбутня мама. Дамір поруч — це як ін'єкція спокою, а коли його рука обіймає мене за талію — то ін'єкція просто в серце, від якої не врятуватися.

Я й не хочу.

***

Закоханість — це кокон, у який не хочеться тягнути переживання.

Я лягаю спати на спину і, судячи з усього, сплю без сновидінь, не ворушачись до самого ранку. Я прокидаюся зі звичним для мене невеликим дискомфортом у стравоході, не печія, а так, легкий натяк на неї. Роблю ще один свій обов'язковий ритуал, проводжу пальцями по животу. Влада спить, не турбує матусю. Але я відчуваю її так чітко, немов вона лежить на мені — відчутна, тепла, приємна, моя донька.

Повертаю голову і зупиняюся на обличчі Даміра. Йому теж добре спиться.

Зморшки розгладилися, брови розпрямилися. На його обличчі зараз немає ні турбот, ні переживань. Красивий. І він як ніколи близький, сопучи в мою подушку з виглядом повного задоволення. Мені було з ним добре вночі. Усю ніч, немов він оберігав мій сон однією своєю присутністю. Будити його я не хочу, але все одно не втримуюся від спокуси, тягнуся до його обличчя і ніжно прибираю з чола кілька чорних, як смола, волосків.

— Привіт, — відповідає він, ніби зовсім і не спав останні вісім годин.

Спіймана на гарячому, я блискавично відстороняюся, намагаючись вдавати, що нічого такого не робила, не роздивлялася його. Знаю, що в нашому випадку умовності давно й остаточно знято, але ніяковості ніхто не відміняв.

Я відвертаюся.

— Міг і сказати, що вже прокинувся, — бурчу, натягуючи на плечі халат, який висів на спинці стільця біля мене.

— Налякав тебе?

Його рука тягнеться до мене, накриває стегно. На мені, якщо не зважати на спроби вдягнути халат, тільки майка для вагітних і спеціальна білизна.