Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Відчуваючи себе коханою, бачачи, як на пальці поблискує каблучка, милуючись теплою і приємною посмішкою Даміра, відчуваючи його дотики на своїй шкірі…

Я стаю собою. Повертається втрачена після зради здатність радіти життю, прокидатися з посмішкою на губах, щось планувати, про щось мріяти. Моє малятко весь цей час було моїм єдиним рятувальним кругом у штормовому морі, але воно, здається, нарешті заспокоюється до повного штилю.

Дамір робить те, з чим би ніхто інший не впорався настільки добре.

Він «зшиває» наші стосунки нитками з пам'яті та конкретних спогадів.

Словами, жестами і діями дає мені зрозуміти, що добре мене знає, і що він нічого не забув. Моя тимчасова квартира поступово заповнюється його речами, холодильник тепер завжди зустрічає мене найрізноманітнішими смаколиками (Дамір ходить по них, як за годинником), а вечірні прогулянки перетворюються на романтичний ритуал. Перед ще однією прогулянкою, взявши і засунувши мою руку під свою, Дамір каже, що ми «ходимо на побачення і це дуже кльова традиція».

Я не відповідаю, хоча відчуваю те саме тріпотіння серця в грудях.  

Мені подобається ходити з Даміром незнайомим містом серед незнайомих людей, почуваючись повним інкогніто.

Але я б збрехала собі, якби не зізналася, що разом із радістю, надією та іншими світлими почуттями до мене повернулася і нервозність з минулого.

Я не переживала, що стане гірше, коли вже було погано, але щойно доля дала мені подарунок, побоювання і страхи повернулися і підморгнули мені з темного кутка кімнати. Я часто думаю, що наша з Даміром ідилія тимчасова, точніше, я боюся, що все закінчиться новими проблемами. Побоююся, що любові буде недостатньо. Намагаюся тримати ці дурні думки в собі, намагаюся заради Влади не нервувати, не впадати в істерики, але страх при мені. Я поки його не подолала.

Сьогодні ввечері, сівши на диван і поклавши руки на живіт, я теж дозволяю собі хвилинку песимізму, але навіть не доводжу до кінця тривожну думку: «а що, як Дамір знову…» Бо в кімнату входить Дамір, він несе в руках плед — для мене.

Він зігріває мене ще до того, як плед лягає на плечі, а зверху — і його прохолодні, після прогулянки, руки. Майже неусвідомлено я тягнуся, жестом показую, що хочу посидіти разом із ним.

— Ну що, продовжимо за списком?

Дамір сідає поруч, його рука опускається на моє плече.

Кілька днів ми дивилися підібрані з Каріною фільми, в яких незмінно в безтурботній або комедійній формі обігрувалися пологи або перші місяці життя дітей. Так ми з моєю подружкою планували впоратися зі страхом пологів.

Дамір теж висловив готовність мені допомогти, прямо сказав, що готовий про це говорити. Але мені поки достатньо, що він поруч, і буде поруч, коли на світ з'явиться Влада. Інші — дівчачі розмови — я веду з мамою і Каріною.

Сьогодні я хочу зробити по-іншому, подивитися що-небудь дурно-романтичне. Поки Дамір погладжує мене по голові, наче дитя, я обираю фільм «Щоденник Бріджит Джонс» і з викликом дивлюся на чоловіка. Дамір робить великі очі, але потім сміється і притискає мене сильніше до себе, цілує ніжно мене в щоку.

— Усе, що завгодно, рідненька.

Ми влаштовуємося, обійнявшись, і починаємо дивитися фільм.

Веселі моменти і романтичні сцени змушують мене сміятися і почуватися ближчою до нього – і до нормальності.

Сюжет розвивається, а ми обмінюємося жартами і смішними коментарями, і все здається таким правильним, немов не було зради, розлучення і сліз, немов ми просто поставили життя на паузу, а тепер натиснули на відтворення своїми руками.

Дамір ніжно цілує мене у волосся або в лоб, даруючи прості ніжності.

Приділяє увагу і мені, і дитинці.

Іноді співає дитячі пісні, які підкинув «Спотіфай», притискаючись до мого живота, та з таким ентузіазмом, що я навіть відчуваю вібрацію його голосу…

У такі моменти я сміюся і кажу:

— Що ж буде, коли Влада народиться?

— Не буду відходити від неї цілими днями, — зізнається Дамір, але потім додає, — ні, таки-буду, до тебе, звісно.

Він буде хорошим батьком.

І він має бути юридично пов'язаний зі мною шлюбом до того, як народиться Влада. Про це ми говоримо наступного дня на кухні. Я сиджу з чаєм за столиком, а Дамір дивиться на чужий для нього пейзаж чужої квартири. Одруження вже давно втратило сакральний антураж, документи можна подати онлайн, заплатити мито і зареєструвати шлюб у РАЦСі в зазначений час. Мене такий варіант цілком влаштовує. По-перше, через вагітність переживання мені абсолютно ні до чого, по-друге, я не бачу сенсу святкувати шлюб. Першого разу ми з Даміром зробили все правильно — організували розкішне весілля з великою кількістю гостей, музики та алкоголю. Я пам'ятаю, як мене вітав батько Даміра, як залишав на щоці слинявий поцілунок, бажаючи «щоб дітки швидше народилися». Як це було жахливо!

Досить, досить цього.

Юридично наш шлюб перервано і ми розлучені.

Але для мене Дамір як був чоловіком і єдиним на землі, так ним і залишився. Можна сказати, що реєстрація шлюбу - це формальність. І мене несподівано огортає приємним теплом, коли й Дамір починає говорити так. Ми з ним на одній хвилі.

— Знаєш, а я так і не зміг прийняти наше розлучення. Головою розумів, але відчуття, що ти моя дружина так нікуди й не поділося, — знизує він плечем, повернувшись і жмурячись від сонця.

Я мовчки дивлюся на нього, серце завмирає від його слів. Як можна описати суміш почуттів, яка хвилює мене зараз?

Спогади про минуле пронизують.

— Так, це було дивно, — нарешті, я знаходжу слова: — я теж відчувала, що ми, як і раніше, пов'язані, незважаючи на папери і всі офіційні процедури.

— Але це буде приємно.

Дамір раптом підморгує мені.

— Що?

— Ти — моя. Це буде приємно.

***

Через тиждень того, що моя подруга Карина називає «платонічною закоханістю», я дозволяю Даміру залишитися в моєму ліжку. Це відбувається спонтанно. Ні, напевно, чесніше буде сказати, що це відбувається по-ідіотськи, бо я сама не планувала.