Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

В якусь мить мені схотілося не віддавати гітари йому, а ляснути з розмаху нею по оцій, до біса симпатичній, мордяці. Ти диви, він ще пам'ятає імена моїх колишніх! Хоча здобув інформацію не особисто від мене і це якось підло й низько в такому разі. Та минає хвилина, друга і я заспокоююсь, бо ще одна думка заскочує в голову.

Теоретично, якщо він так добре пам'ятає.мою біографію — отже я йому не байдужа. А знаючи, мої життєві обставини, не квапить мене, даючи час звикнути до себе і тому зберігає дистанцію між нами. Цікава версія. Хочу її перевіріти.

— Завтра на роботу, але ще рано, щоб лягати спати. А ти поспішаєш кудись?

— Ні. Ще раз вибач і в якості вибачення, хочу тобі запропонувати ще розвагу. Полюбляєш квест-кімнати?

Це питання спантелечило наскільки, настільки досі не могло жодне до нього. Скільки емоцій викликає ця персона в мене за короткий час, що не припиняє бити свої ж рекорди!

— Ніколи не була ні в яких квест-кімнатах. Що це взагалі таке? — кажу правду.

... А краще б збрехала. Я ж не знала, що Яр поведе мене в кімнату повними жахастиків! І навіть назва розваги "Чумний лікар" не наштовхнула бодай на одну думку, що забавка не для чутливих.

Звичайно, опинитися з Яром в замкненому просторі невеличких розмірів було приємно, та й ребуси тлумачити вдвох з ним цікаво виявилося теж, але якби це все було без різних лякалок і страшилок, які чіплялися за ноги, руки і виплигували з вікон, з-під столів — було б значно краще. Натомість, я мало не отримала розрив серця. Емоції витанцьовували кан-кан.

— Як виявилося, такі забавки мені не по душі, тому ні. Мені не подобаються квест-кімнати, — повідомляю Яру, коли ми покинули той бридкий й темний заклад, в якому нам видали медалі за хоробрість. Тьфу на них! Своїм страховиськам скорміть їх.

— Вибач. Я думав, тобі буде цікаво, — не стримує свій сміх Ярослав.

— Ой, а на вулиці така темінь вже. Тільки не кажи, що квест досі продовжується — я не витримаю ще одного свинячого рильця! — дивуюся, як швидко опустилися на місто сутінки... і в цей час біля мене заворушився кущ, ймовірно вітром, але я перелякано верещу і хапаю Яра за лікоть.

Через секунду тепер ми регоче з ним обидвоє.

— Ніяких більше квестів! А то ти з мене шкуру всю стягнеш і місця живого не залишеш. Боїшся тепер йти? — питає через сміх чорнявий хлопець, підтримуючи за руку.

— Так. І ти, як справжній чоловік, після всього цього повинен... мене провести прямісінько до квартири, — сміюся і плачу, пригнувшись всім тілом, яким несуться дрижаки переляків.

— Є ні. Це ти після всього, що зі мною зробила, як справжня жінка і людина з медичною освітою маєш надати мені першу невідкладну допомогу. Та згодиться навіть ще годинка твоєї присутності, — глядить на мене очі в очі, а мені аж спекотно стало!

А дійсно "оце все" зблизило нас. Тут я не краплі не прикрашала, як і Яр. Ну бо з переляку я почала хапатися за бідолашного хлопця, шукаючи в нім свій захист. Що я тільки не робила з ним і де тільки не щипала його! Аж соромно тепер згадати. Та це все в стані ефекту. Крім того, як говорять в народі, якщо хлопець не торкається дівчини, то дівчина торкається хлопця. І хоч формулювання недослівне, але сенс той самий. Та й версія, що красунчику важлива моя готовність на близкість і доторки тим самим підтвердилася.

— І що ми будемо робити ще годинку часу? Вже десята.

— Як що? Відпоювати тебе чаєм у людному світлому місці. Я тут знаю один заклад цікавий неподалік. Ти не проти? Чи краще карвалол?

— Краще чим завгодно, але вдома. Досить з мене цікавих закладів, — сміюся, досі стискаючи з усієї сили чоловічий лікоть, поки Ярова долоня лежить поверх моєї.

— Зрозумів. Тоді відвезу тебе додому.

—  От і добре. Але якщо тільки в тебе там немає привидів і страховиськ під ліжком, — все ще тремчу, але вже жартую більш вільно.

Яр на мить зупиняю свій рух. Маска веселощів злітає з його обличчя, а мої емоції від стану збудженності котяться американськими гірками вниз до стану бентеги. Я щось не те сказала? Очікую, що зараз на мене чекає якесь розчарування, бо Ярослав вкрай незрозуміло вирячився на мене.

— В мене? До мене додому їхати хочеш?!

— Ну так. Мені не можна приводити гостей в арендоване житло. Тому до тебе. На чай.

— Юляш, я... — раптово відсахується від мене юнак і це мені зовсім не подобається. — Справа в тому, що я мешкаю не один.

От і казочці кінець. Відчуваю п'ятою, шостою і десятою точкою свого тіла, що на мене чекає лава якоїсь неприємної правди. Не говорять щось хороше з таким виразом обличчя, як зараз у Яра.

— А з ким? З племінником? — вимагаю відповіді, знов впадаючи в тривогу, як і десяток хвилин тому у квест-кімнаті.

— Зараз час пізній, а в мене вдома дитина мала спить. Не думаю, що ми зможем поспілкуватися нормально в таких обставинах.

Дитина? Поспілкувати нормально? Про що він? Це чергові ребуси? Що він має на увазі?

— Поясни. В тебе є дитина і дружина, а ти зі мною хочеш переспати і тому незручно? — прямим текстом озвучую свою здогадку, хапаючись за серце. Якщо він підтвердить це, то мені краще в лікарню і не карвалол, а крапельницю поставити — бо скільки жахів витерпіти за день нереально.

— Ні! Що ти таке кажеш? Христя не дружина. І я не хочу з тобою переспати! Тобто, хочу, але... Тобто... Йо-Пе-Ре-Се-Те, — чухає свого лоба сердешний, заплутавши й мене, й себе своїми каламутними відповідями.

— З цього місця будь ласка детальніше. Яка взагалі твоя ціль спілкування зі мною? — беруть наді мною контроль незрозумілі емоції, які вмикають нетерплячку. — І хто така Христя?