Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Олег привозить в офіс Марка, проводить до кабінету підтримуючи за талію. Йти складно, нога горить вогнем. Варто опинитися у приміщенні — там Маріан, — він одразу підхоплюється, щоб допомогти дійди до дивана. Водій же залишає нас удвох. Стільки уваги бентежить, за все життя я не бачила прояву подібного, як за сьогодні. Невже, щоб про тебе піклувалися потрібно пройти кілька кіл пекла? 

— Брі, — голос молодшого брата стурбований, повний болю й хвилювання. — Коли Марк сказав, що з тобою усе добре і тебе везуть сюди…

Хлопець садить нас обох. Сам вмощується навпроти й одразу дивиться на ногу. Різко встає, бурмоче щось про аптечку, котра точно має бути у брата й починає нишпорити всюди, де тільки можна. На диво, знаходить, присідає біля ноги, але я одразу забираю її попри біль.

— Марк сказав… — шепочу.

Маріан підіймає на мене теплий погляд. В ньому провина, так багато, на секунду відчуваю як тону. 

— Брі, — вимучено. — Я не зашкоджу.

Прикушую нижню губу. Не зашкодить, я знаю. Знаю, бо розумію — не винен у тому, що сталося. Він не хотів і не очікував подібного. Гадав, дасть грошей, я перепрошу і на цьому історія матиме кінець. 

— Добре, — видихаю.

Маріан знаходить воду, обережно відтягує тканину й промиває рану. Потім збризкує усе перекисом й накладає якусь мазь. На верх прикладає спеціальний пластир для ран. 

— Мені так шкода, — промовляє, коли закінчує усі маніпуляції. Кладе долоні на мої коліна. — Я не знав, що Раміль так вчинить.

— Вірю, — м'яко відповідаю. 

Пальцями стискає й в очі дивиться. Мовчить. Я знаю про що хоче запитати. Ще там, на мисі хотів дізнатися правду, зрозуміти. 

— Якщо я дещо запитаю, ти відповіси чесно? — хрипло лунає.

Киваю. Доведеться. Відвертітися після усього не вдасться.

— Раміль говорив, що мій брат шукав його після тої зустрічі. Не знав чия ти… Що мав на увазі? 

Злегка прокашлююся. Варто було знати, що правда завжди спливає, так чи інакше. Вона ніколи не зостається прихованою. Знайдеться той, хто розповість, розкриє очі. Або ж, саме життя зробить усе для того, лише б зрозуміли — то була брехня. Мовчання — теж вона. Змовчати тоді, коли потрібно розказати, така ж брехня. Нехай ти думаєш, що у благо. Нехай вигадала, що це принесе багато проблем. Та потім все стає явним, і розумієш — брехня принесла проблем значно більше. 

— Коли ви сварилися, а я пішла, на мене напали. Раміль напав, тоді я не знала хто він. Хотів… — замовкаю на мить, але глибоко вдихнувши, змушую говорити далі. — На коліна поставив. Я плакала, просила не робити нічого, — тихо розповідаю. — Тільки йому було чхати. А потім втратила свідомість. Мене знайшов Марк. Привіз до себе, я ночувала у нього. 

— Ось де загубила телефон, — киває хлопець.

— Так. І гроші. І ковдру, яку Олег дав. Тоді ж дощ був, — шепочу. — Сьогодні я дізналася, що Марк шукав їх. До цієї миті не знала.  Наскільки розумію, Раміль тоді якось вирішив, що я важлива йому… — опускаю очі вниз, тільки б не бачити болю у карих зіницях. — А потім та аварія у лісі, і все завертілося…

— Мій брат знав хто він? Тоді, у лісі? Знав, що це той самий Раміль, який напав на тебе? — холодно питає. — І Раміль знав його? Ще з нападу?

— Гадаю, що ні. Швидше за все Раміль дізнався про Марка пізніше, а потім про тебе... Про нас усіх.

— Я поселив його у ті будинки після лікарні! Попросив Марка дати мені шанс розібратися, і ось до чого призвело… Я налажав! Брі! — торкається пальцями підборіддя, змушує на себе глянути. — Це моя вина. Моя! Починаючи з поцілунку і завершуючи твоєю раною! 

Ніжно усміхаюся йому.

— Ні. Не твоя. Я змовчала. Я не розповіла про Раміля вчасно. Коли привіз просити вибачення потрібно було більше не мовчати! Впізнала його! Голос, поведінку, усе… Але я змовчала!

Маріан хитає головою. Встає. Двері у кабінет відкриваються, заходить Марк. Обертаюся. Погляд відвести складно. Серце одразу ж заходиться у шаленому ритмі. Воно пам'ятає все. Відтворює відчуття, коли ніс на руках. Те, як дивився. Те, що взагалі пішов слідом.

— У мене багато питань! — холодно викарбовує молодший брат, не даючи старшому часу ні на що. — Ти відправив мене сюди, сказав усе потім. Я слухаю! 

Данте лише хмикає. Кутики губ смикаються у подобі посмішки. Чоловік крокує до столу, знімає рукавиці, навіть у тьмяному освітленні видно, що вони в крові. Моїй? Його? Потім розстібає сорочку та сідає на крісло. Дістає з-під столу пляшку і пʼє прямо з горла. 

— Що саме, Маріан? Ти привіз дівчину у небезпечне місце до її ж нападника, якого, до речі, переховував від мене у моїх же будинках. Ти поставив її життя під загрозу через шантаж. Не своє. Чуже. — кожне слово Марка вибиває власний ритм, лишається шрамом на шкірі. — Я звільнив левову частину охорони, тому що не знайшли його вчасно, в той час, як мій брат ховав покидька і казав, що все під контролем. 

Ковзаю очима по обох чоловіках. Марк виглядає розслабленим, а от Маріан напруженим. Помічаю, що молодший Данте стискає руки у кулаки поки старший заливається алкоголем. Відганяю страх п'яних людей. Не всі такі, як мій батько. Не з усіх лізе душевне лайно назовні. 

— Я не знав хто він! — відрізає. — Все, що було відомо про нього, що Раміль — жертва аварії.

Марк драматично видихає.

— Яка сталася через тебе, адже саме ти не дав перевірити квадроцикл Сабріни. Ти поставив під загрозу життя людей, мій бізнес, мою репутацію і не зміг вказати Рамілю місце. Все просто, братику, — робить ковток ще, — Раміль напав на Брі, ти ж вже розповіла, — на мене дивиться, та я мовчу. — Розповіла. Я шукав її. Знайшов. Не мав часу  кидатися на пошуки тих покидьків, доручив охороні. Мені було чхати хто вони. Напад у моєму місці карається. А наш Раміль, виявляється, приїхав слідкувати за мною. Захотів акулу спіймати у сіті, — сміється сухо, грубо, — подумав, що Сабріна важлива мені. Розпитав місцевих. Я не знаю, що вони йому сплели, але Раміль підтвердив власні думки про нас з твоєю дівчиною! Потім, уяви, який збіг, поїхав кататися на квадроциклах, я ж не бачив його обличчя в ту ніч. Вуаля, тут ти, Сабріна, і несправний квадроцикл. Потім лікарня, я віз її. Знову підтвердження, що піклуюся про неї.  — Марк розповідає, а я дихати не здатна. — Я поставив лікарів перед простим вибором — знищення лікарні чи її життя. Ти ж попросив просто дати шанс розібратися з Рамілем. Ти пішов до нього. Я тебе не чіпав. Якби знав, що він той самий шмат лайна, його б вже не існувало.  Втім, — знову робить ковток коричневої рідини, — Раміль не втрачав час дарма, провів опитування медперсоналу, який вигадав власні теорії й наплів різного, бідолашному, — Данте ставить пляшку на стіл й обводить нас обох поглядом. — Звісно почав погрожувати тобі, Маріане, і поставив умови. А ти швидко поїхав виконувати їх.