Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

У Ронні спалахнули очі.

— Я опікуюся собі подібними, Підмітальнику.

— І я один із таких?

— У вас є… певні вартісні риси.

Вони дивилися один на одного.

— Я відведу вас туди, де і знайшов, — сказав Ронні Соак. — Це все. Бо тих інших речей я більше не практикую.

Аудитор лежав горілиць із роззявленим ротом. Вряди-годи він видобував із себе слабенькі звуки, подібні на комашиний писк.

— Спробуй ще раз, містере…

— Темний Авокадо, містере Білий.

— Це справжній колір?

— Так, містере Білий! — ствердив містер Темний Авокадо, хоч сам не був у цьому певний.

— Спробуй тоді ще раз, містере Темний Авокадо.

Вкрай неохоче містер Темний Авокадо простягнув руку до рота постаті, що лежала горілиць. Коли його пальці були вже за кілька сантиметрів від губ, ліва рука постаті явно з власного бажання метнулася і міцно стисла ці пальці. Було чутно, як тріснули кості.

— Я відчуваю неймовірний біль, містере Білий.

— Що там у роті, містере Темний Авокадо?

— Схоже, що це зварений і виброджений зерновий продукт, містере Білий. Неймовірний біль не вщухає.

— Харчовий продукт?

— Так, містере Білий. Відчуття болю доволі відчутне в цей момент.

— Хіба я не видав наказ про заборону будь-якого їдження, пиття або інших непотрібних експериментів з сенсорним апаратом?

— Видали, містере Білий. Відчуття неймовірного болю, про яке я вже згадував раніше, стає просто нестерпним. Що мені тепер робити?

Поняття «наказів» було для аудиторів ще однією новою і незнайомою концепцією. Вони звикли до колегіальних рішень, які приймалися лише тоді, коли вичерпувалися всі можливі варіанти уникнення будь-яких дій стосовно певного питання. Рішення, ухвалені всіма, були рішеннями, ухвалені ніким зокрема, що, відповідно, виключало будь-яку можливість звинувачень.

Але тіла розуміли накази. Це явно було тим, що робило людей людьми, а отже, аудитори погодилися з цим явищем, прагнучи його дослідити. Та й вибору, якщо на те пішло, в них не було. Їх опановували різноманітні відчуття, коли їм давав розпорядження чоловік з холодною зброєю в руках.

Просто дивовижно, наскільки плинно імпульс консультуватися й дискутувати трансформувався в настирне бажання робити те, чого вимагає зброя.

— Ти можеш переконати його відпустити твою руку?

— Здається, він непритомний, містере Білий. Його очі налиті кров’ю. Він продукує ледь чутні звуки, подібні на зітхання. Але його тіло, схоже, рішуче налаштоване не віддавати хліб. Чи не міг би я знову наголосити на питанні нестерпного болю?

Містер Білий підкликав жестом двох інших аудиторів. Доклавши значних зусиль, вони спромоглися вивільнити з мертвої хватки пальці містера Темного Авокадо.

— Нам буде потрібно глибше вивчити це явище, — зазначив містер Білий. — Віровідступниця про це згадувала. Містере Темний Авокадо?

— Так, містере Білий?

— Чи відчуття болю зберігаються?

— Я відчуваю, що моя рука гаряча й холодна водночас, містере Білий.

— Як дивно, — зронив містер Білий. — Я бачу, що нам треба буде ретельніше дослідити біль, — містер Темний Авокадо відчув, як маленький голосочок в нього на потилиці зарепетував від однієї думки про це, а містер Білий тим часом провадив: — Які ще є інші харчові продукти?

— Нам відомі назви трьох тисяч сімсот дев’ятнадцяти таких продуктів, — доповів містер Синьо-Фіолетовий, виходячи вперед. Він став експертом з таких питань, і це було ще однією новинкою для аудиторів. Раніше в них ніколи не було експертів. Те, що знав один, знали всі. Якщо ж один знав щось невідоме іншим, це робило його так званою особистістю. Особистості могли помирати. Але це також наділяло їх силою й вартісністю, а це означало, що їм було не так уже й легко й померти. Тут було над чим поміркувати і, подібно до деяких інших аудиторів, його обличчя вже опанувало цілу низку всіляких посіпувань і посмикувань, реагуючи на намагання його розуму впоратися з усіма думками.

— Назви один із них, — звелів містер Білий.

— Сир, — спритно відповів містер Синьо-Фіолетовий. — Скислий продукт лактації великої рогатої худоби.

— Ми знайдемо трохи сиру, — сказав містер Білий.

Їх проминули троє аудиторів.

Сюзен визирнула з дверей.

— Ти певний, що ми на правильному шляху? — запитала вона. — Ми залишаємо центр міста.

— Це шлях, яким я маю йти, — відповів Лобсанґ.

— Гаразд, але мені не подобаються ці вузенькі вулички. Я не люблю ховатися. Я не з тих, що постійно ховаються.

— Так, я це помітив.

— Що там попереду?

— Задня стіна Королівського музею мистецтв. З другого боку там Брод-Вей, — сказав Лобсанґ. — Цим шляхом нам треба йти.

— Для чоловіка з гір ти добре тут орієнтуєшся.

— Я тут виріс. Знаю також п’ять різних способів проникнути в музей. Я був раніше злодієм.

— А я колись могла проходити крізь стіни, — сказала Сюзен. — Не думаю, що зможу це зробити, коли зупинився час. Якимось чином я ніби втратила цей дар.

— А ви справді могли пройти крізь суцільну стіну?

— Так. Це родинна традиція, — озвалася Сюзен. — Ходімо, пройдемо крізь музей. Там принаймні навіть у найкращі часи мало кого побачиш.

Короля в Анк-Морпорку не було вже багато століть, але палаци збереглися. Місто може обійтися без короля, але от просторими залами з високими гарними стінами воно може користатися ще багато років після того, як монархія залишиться тільки у спогадах, а саму будівлю перейменують на Виставку досягнень народного господарства.

Крім того, хоч останній міський король і не був зображений на полотні олійними фарбами, — враховуючи, особливо, той факт, що він був обезголовлений, після чого ніхто не має найкращого вигляду, навіть курдупель-король, — усі погоджувалися, що він зібрав доволі гарну колекцію мистецьких творів. Навіть міські простолюдини захоплювалися такими роботами, як «Три великі рожеві жінки і шматочок марлі» Караваті або «Чоловік з великим фіговим листком» Мове, а крім того, місто з такою древньою історією, як Анк-Морпорк, накопичило безліч усілякого мистецького сміття, і щоб не захаращувати вулиці, потребувало якогось громадського горища, де все це можна було зберігати. І ось таким чином вистачило лише пари кілометрів плюшевого червоного канату і кількох літніх чоловіків в уніформі, що скеровували відвідувачів до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі», для народження Королівського музею мистецтв.

Лобсанґ і Сюзен квапливо крокували мовчазними залами. Подібно до клубу «Фіджет», було важко зрозуміти, зупинився тут час чи ні. Його плин у будь-якому випадку був майже невідчутний. Ченці Ой-Донґу вважали це цінним ресурсом.

Сюзен зупинилася, побачивши величезну картину в золотій рамці, що займала цілу стіну довгого коридору, і тихо вимовила:

— О…

— Що це?

— «Битва під Ар-Ґашем» Бліца, — пояснила Сюзен.

Лобсанґ подивився на облуплену, брудну фарбу і жовтаво-коричневий лак. Збляклі кольори потьмяніли, утворивши десятки багнистих відтінків, але крізь них просвічувалося щось люте і зловісне.

— Це що, десь у Пеклі? — запитав він.

— Ні, це було древнє місто в Хапонії, тисячі років тому, — відповіла Сюзен. — Але Дідусь казав, що люди дійсно перетворили це в Пекло. Бліц збожеволів, малюючи цю картину.