Читати книгу - "День попелу"

Дівчина закинула голову назад і стулила повіки. Попри юний вік, вона вже мала силу великих проповідників, тих, що, віщаючи зі своєї катедри чи зі своєї гори, підпорядковують собі всіх інших.

— «Накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї»[34].

— Як ти могла приймати такі звірства? — перебила її Івана.

— Настає момент, коли вірувати означає просто дослухатися до наказів.

— Хто знав про жертвоприношення? — запитав Ньєман, як флік, що любить збирати всі ниточки докупи.

— Жакоб, Самюель, Циммерман і ще кілька людей. Я дам вам їхні імена.

Івана підхопила на льоту:

— Циммерман робив це за гроші?

— Ні. Він був із наших. Чи не найцінніший. Він погодився жити серед світських, щоби діставати необхідні для нашої місії препарати.

Івана впізнавала свою «дівчину з перловою сережкою», знаючи, що перлина тут — це зерно чистого божевілля. Рашель не бачила жодних проблем у тому, щоб пиляти пальці Марселю чи щороку класти на жертовний вівтар жменьку дітей, якщо це слугує закону «Ordnung і Gelassenheit».

— Скільки поколінь триває це звірство?

— Із часів Отто Ланца.

Івана вже знала відповідь, але вона також була фліком. Завжди потрібно розставити всі крапки над «і», навіть якщо це цвяхи, які вбивають у хрест.

— Ти брала участь у церемонії?

— Я відвозила дітей до лікарні.

Івана відчула електричний розряд. На якусь секунду їй захотілося вбити цю зловісну істоту.

Але Ньєман витягнув із кишені пробірку, яку прихопив із собою.

— Це смертельна доза?

— Ні.

— Діти мали бути живі на момент жертвоприношення?

— Інакше це не було б жертвоприношенням.

Івана помітила знаряддя — довгу ручку з трьома спицями на кінці, — яке здалося їй ідеальним інструментом, аби видряпати посланниці очі. Але Ньєман, не зводячи погляду з Рашель, схопив свою напарницю за комір, аби втримати на місці. Одна ця хватка незворушного чоловіка, який робив свою роботу, незважаючи ні на що, розтопила її гнів.

Спокій фліка походив на мотузку, яка з’єднує альпіністів, — на спуску треба просто триматися за неї.

— Ви готові підписати зізнання? — запитав Ньєман, ніби хотів чітко означити, що це був допит.

— Моя місія завершена, — прошепотіла Рашель, гладячи волосся каліки. — Троє демонів, які слугували нам ватажками, мертві. Цього року не принесли в жертву жодної дитини. І жодної більше не принесуть.

Івана звільнилася від Ньєманової хватки та підійшла до Рашель.

— Твій тютюн, — наказала вона.

Рашель уперше здивувалася.

Тоді поволі вивільнила праву руку й засунула її в кишеню. Чи був у цьому якийсь ризик? Івана так не думала, але в разі чого була готова вихопити з кобури пістолет. «Be my guest»[35], — подумала вона.

Але Рашель, урешті, простягнула їй свій домашній тютюн, свої неймовірні папірці для самокруток, сірники тривалого горіння.

Івана вирвала все це в неї з рук і покрокувала до дверей стодоли.

76

До світанку було ще далеко, хоч небо й здавалося рожевим від багать. Земля в пастці ночі здавалася чорнішою, ніж будь-коли, твердою, щільною, як багаторічна мерзлота. Водночас фумароли згаслих вогнищ надавали їй розгарячілого, вулканічного вигляду.

Івана здригнулася і повернулася до своєї справи.

— Чорт, — тихо лайнулась вона.

З її раною було нереально скрутити цигарку. Проте вона не здавалась, покладаючись головно на ліву руку.

— Що ти твориш? — запитав Ньєман у неї за спиною.

— Скручую собі цигарку.

— Дай сюди.

Він вихопив пом’яту, заляпану кров’ю трубочку і взявся приводити її до ладу. За кілька секунд між його пальців з’явилася гарненька сигаретка.

— Прикурити тобі чи як?

Івана схопила самокрутку здоровою рукою, не відповівши. Затиснувши її в зубах, вона сяк-так чиркнула сірником Рашель.

Перша затяжка обпекла їй горло.

Від другої запаморочилося в голові.

І лише третя нарешті повернула їй ясність думок.

Івані здалося, наче її єство нарешті повертається в тіло. Вона відчувала, як знову стає Іваною Боґданович, тридцять два роки, лейтенант поліції з Центрального бюро, більше схожого на аванпост пекла.

Тоді вона відчула відразу. Їй здалося, ніби з димом від тютюну посланниці до її легень проникає сама Рашель, її вбивча жорстокість, її материнська любов.

Івана пожбурила недопалок і запитала:

— Ви пам’ятаєте будинок 151 на авеню Пабло Пікассо в Нантеррі? Вежі Айо?

— Уся моя молодість! — відказав Ньєман грайливим тоном.

— Я говорю про дівчину біля під’їзду. Ту, яка вистріляла весь магазин в обличчя свого дилера, а також батька її дитини.

Ньєман зробив крок, щоби порівнятися з Іваною. Вони обоє стояли лицем до задимленого горизонту, ще теплого від згаслих багать.

— До чого ти хилиш?

— Тоді ви взяли ту дівчину під своє крило і знищили всі докази, що на неї вказували.

Ньєман стривожено подивився на напарницю. Його видовжене обличчя мало твердість — але також і красу — релігійної скульптури. Обличчя мученика чи навіть Христа.

— Ти хочеш, щоб я поставив на ній хрест через її злочини?

— Ні, але я сумніваюся, чи справді я хоч трохи краща за неї.

Тривога на його обличчі змінилася смутком, а тоді полегшенням.

Він поклав руку Івані на плече і вже збирався розтулити рота для відповіді, коли ззаду долинув голос:

— Ходімо?

Фліки обернулись і побачили дивну картину: перед ними стояла Рашель у своїй чорній, залитій слізьми сукні, з волоссям, яке вибивалося з-під чернечого чіпця. Вона штовхала перед собою возика, на якому лежало тіло Жана, ніби завмерлого уві сні.

Ньєман із Іваною все зрозуміли і розступилися, щоб дати їй пройти.

Вони рушили в дорогу. Про те, щоб узяти «меган», навіть не йшлося: треба було йти пішки, наче прочани, до самого відділку.

В Івани виникло враження, наче вона роздвоїлась і спостерігала за цією сценою віддалік, немов у кіно.

Кремезний, коротко стрижений чоловік в окулярах держслужбовця і чорному пальті, мініатюрна руда жінка з виглядом злодюжки, з перев’язаною рукою та у спортивній кофті, дівчина з минулого в чіпці з органзи й жандармських черевиках, яка штовхала тачку із поснулим дитям.

Може й не процесія століття, і точно не «Анжелюс» Мілле, але щось пов’язане з вірою та гріхом, із милістю та жалями.

І, безсумнівно, з певною формою правосуддя.