Читати книгу - "День попелу"

74

Ньєман засунув пістолет у кобуру та клацнув вимикачем. Івана застогнала, затуляючи очі. Нахилившись над потрощеними етажерками, флік узявся шукати потрібну колбу чи пляшечку. Схопив одну й підняв окуляри, щоби прочитати напис на етикетці. Поклав на місце і взяв іншу, так само по-аптекарськи до неї приглядаючись.

Івані, в стані шоку, змоклій від крові та формаліну, спав на думку дивний здогад: «Ньєман не старий, він короткозорий».

Флік владно змусив її сісти, обережно зняв пошматовану рукавичку й вилив на обидві рани — на долоні й на тильному боці кисті — добру дозу антисептика. Івана навіть не закричала: не мала на це сил.

— Інколи я гальмую, але все-таки до мене дійшло, — промимрив Ньєман. — Прибравши трьох лідерів, убивця зупинив систему. Цієї ночі інші посланці не завершили церемонії. Та й взагалі, можу посперечатися, що більшість їх навіть ні про що не здогадувалась. Ці євгенічні звірства були справою всього кількох психів.

Івана не знала, що відповісти, — вона вже дійшла цього висновку на годину раніше. Тепер її ніяк не полишала думка про власну смерть, таку близьку, таку невідворотну ще кілька секунд тому.

— Іще дещо, — вів далі флік, відриваючи шматок сорочки для перев’язки. — Ми перевернули догори дригом медцентр, про який ти говорила. Бракувало лиш однієї дитини...

Жінка опустила очі та, на свій подив, помітила поруч з одним із трупів пробірки з іменами жертв на етикетках, які пережили погром.

— Це Жан, син Рашель, — повідомив Ньєман, замотуючи в тканину Іванину руку. — Я спочатку подумав, що він десь смажиться, але потім зрозумів, що вона забрала його, вбивши тих трьох мудаків. Вона втекла з ним. От і вся історія...

Коли перев’язка була готова, Івана подякувала Ньєманові кивком голови й підібрала пробірку з іменем Жана.

— Розчин, призначений для нього сьогодні ввечері, — пояснила вона. — Ви помиляєтесь.

— Що значить помиляюсь?

— Треба знайти мою пушку, — прошепотіла Івана.

Вони обоє нахилилися над підлогою, мокрої від крові та нутрощів. Й одночасно помітили «зіґ зауер», що валявся в брунатній калюжі, наче дитяча іграшка.

Ньєман витер ствол, тоді перевірив затвор, клацнувши ним. Нарешті він простягнув пістолет Івані. Вона зважила на точність його рухів і його обережність — вказівний палець над скобою.

Івана недбало схопила ствол і поспіхом засунула його в кобуру.

— Я знаю, де Рашель.

75

Побачивши стодолу, вона одразу зрозуміла, що її здогад правильний.

Ця будівля з червонуватого дерева, з цинковим дахом, така невибаглива, справжній зразок простоти, була ідеальним прихистком для Рашель.

— Це що таке? — запитав Ньєман, ідучи з пістолетом у руках.

— Ясла маленького Ісуса, — пробурмотіла Івана. Тоді кивнула на «ґлок»: — Сховайте мені це. Зараз не час.

Ньєман послухався з невдоволеним виглядом. Вони підійшли до споруди з урочистістю, якої майже не усвідомлювали. Івана штовхнула подвійні двері й одразу помітила в сутіні дівчину, яка сиділа на лавці з сірого дерева. Тій самій, на якій мила флікині ноги.

У стодолі так само пахло кізяком, у кутках так само стояли сільськогосподарські машини. А коли вони зайшли, під дахом так само спурхнули пташки. Однак цієї ночі будівля з її балками із нешліфованого дерева ще більше, ніж попереднього разу, скидалася на церковний неф. Примітивне культове місце, де найпростіших слів і навіть тиші вистачало, щоби засвідчити свою віру.

Рашель була не сама.

На її руках спав Жан.

Вона скидалася на п’єту, але Івана радше пригадала фотографію Юджина Сміта, яка приголомшила її в підліткові роки, — «Томоко Уемара у ванні». Знімок японської матері, яка купає свою скалічену від народження дитину, жертву отруєння ртуттю в затоці Мінамата.

Тут була та сама гармонія, та сама ніжність, яка дорівнювалась до священної краси шедевру. Сила любові, промениста, сліпуча, завжди потужніша за страшні удари долі.

Вони підійшли, Ньєман — тримаючи руку на «ґлоку», Івана — сховавши кисті в кишені: вона не хотіла, щоби Рашель бачила її рану.

Посланниця, схоже, була рада її бачити. У її очах знову сяяла спільницька веселість перших днів. А ще вона анітрохи не здавалася здивованою, що Івана уникла вірної смерті.

Ньєман, який ніколи не був проти ще одного кліше, промовив:

— Усе скінчено, Рашель.

Він не діставав наручників, але це було питання часу. Рашель вивільнила руку, якою підтримувала потилицю Жана — хлопчик міцно спав і, не прокидаючись, зарився в складки чорної сукні, — та приклала вказівний палець до губ.

— Не розбудіть його. Я й так ледве його приспала.

Вона кинула погляд на Івану. Флікиня мимоволі знову відчула ту неймовірну радість, те глибоке умиротворення, якого зазнала, коли дівчина мила їй ноги.

Тоді посланниця глянула на свого сплячого сина. На її губах блукала посмішка, наче ця мить, ці обійми їй снилися...

— Жакоб пообіцяв мені, що ніколи не принесе Жана в жертву, — додала вона пошепки.

Флікині здалося, що дівчина переводить подих, але насправді вона намагалася щось проковтнути. Лише тепер Івана зрозуміла, що Рашель плаче.

— У вас є діти? — запитала вона Ньємана, підводячи голову.

— Ні.

— Сумно казати це, але я завжди любила Жана більше за двох моїх дівчаток. Чи радше це йому завжди було потрібно більше любові.

Вона почала легко колисати дитину.

— Я кажу так не тому, що він більш вразливий, а тому, що він не знає нічого, крім любові. У його свідомості лише світло... І я завжди намагалася бути на рівні. Невинність для людини — це виклик, щомиті. Поруч із ним я почуваюся ближчою до Господа, до цього безхмарного спокою, протилежності людської натури.

Її лице напружилось. Очі вкрилися млою, наче у них сталевим пером ввели темне чорнило.

— Тож навіть якщо Жан приречений, він проживе до останнього дня, відведеного йому Богом, під моїм захистом.

Івана була вражена, але Ньєман, схоже, не купився на її слова.

— Усі ці роки, — відрізав він, — вас не бентежило, що інших дітей приносять у жертву.

Рашель поблажливо всміхнулася крізь сльози. Ньєман описував усе надто просто, надто грубо.

— Самюель і Жакоб казали, що це ціна за наш урожай.

— Ви маєте на увазі вино?

Дівчина реготнула, на цей раз явно зневажливо.

— Я маю на увазі нашу кров. Чистота нашого роду зростає ціною винищення рецесивних генів. Щороку нам доводиться спалювати наші відходи, тобто цих