Читати книгу - "Слідами вигнанця"

Без угаву гупало дерев'яне лукулі, й його ритмічні удари відлунювали в далекому лісі аж до самого світанку.

Павел теж не зміг ні на часину задрімати. Тубільці юрбами сунули до дверей його хатини, зазирали всередину й шукали очима «вогненний лук», який «невидимою стрілою» пронизав непереможного гумба-гумбу. В мерехтливому світлі смолоскипів географові було добре видно їхні усміхнені обличчя, блиск очей та білі, мов порцеляна, зуби.

Наступного дня кожен чоловік племені мав піднести подарунок хороброму мисливцеві, який здобув стільки вами (м'яса) для племені й забезпечив людям їжу на багато днів. За якусь годину біля Павлової оселі виросла добра кучугура кокосових горіхів, бананів, бататів та інших їстівних коренів. Кабанга припер величезний глек золотавого меду. Старий трохи посидів та й пішов собі. Потім завітав Капоко. Руки в нього були свіжо побіловані глеєм. Павел поспитав, доки він їх білуватиме, але хлопець лише нахмурився й нічого не відповів. Пояснив Домбо. За звичаєм племені, ім'я небіжки не можна згадувати, бо це дратує лихого духа. А руки собі Капоко білуватиме до нового молодика.

Цього разу юний мисливець був уже не такий сумний. Він старанно зібрав усі подарунки й поскладав їх у хатині, обмацав кожну географову річ, не проминув спитати, як вона зветься мовою білих, і дуже чудувався з дивних слів «рушниця», «ніж», «компас», «бінокль». Він намагався запам'ятати ці слова, повторюючи їх уголос по кілька разів, але язик не завжди слухався його. Кінець кінцем він засміявся сам із себе й заходився біля ватри.

— Коли прийдуть лихі білі? — поспитав у нього Павел.

— Цього ніхто не знає, — відповів Капоко, бгаючи в люльку жовте сухе листя та потерть якогось коріннячка.

Павел подарував йому коробку сірників. Капоко страшенно зрадів дарункові, але люльку припалив од жаринки. Пихнувши кілька разів, хлопець раптом попросив географа взяти його з собою за носія, коли настане день вирушати в дорогу. Павел пообіцяв. Очі в Капока радісно заблищали, на обличчі йому заграла щаслива усмішка. Потому, почадівши трохи люлькою, він спитав, чи то правду кажуть, ніби чорних людей «на острові серед моря» вбивають.

— Ні, не правду, — відповів географ. — Їх тільки примушують обробляти землю. Праця тяжка, а їсти дають мало. Чорні люди швидко виснажуються й захворюють.

— А тоді їх таки вбивають з вогненних луків! — наполягав на своєму Капоко.

— Ні, не вбивають. Вони від такого життя й самі гинуть! Натомість привозять інших. А ті також умирають.

Капоко слухав, утупившись в одну точку. Обличчя йому стало суворе, губи тремтіли.

— Лихі білі! — загрозливо процідив він крізь зуби. — Ми не дамо їм жодної людини з. нашого племені!

Вождь не виходив з хати й цього дня. Смолоскипи на тину в нього й досі горіли. Але життя вимагало свого. Жінки квапились вибрати маніоку до приходу карального загону. У громадському будинку кували зброю.

Всі географові заміри летіли шкереберть. Хотів він того чи ні, але мусив залишатись у цій тубільній лібаті. Ніхто не міг передбачити, коли йому видасться нагода знову рушити в дорогу. Але й тинятися з кутка в куток або вилежуватись у холодку під пальмами — теж дурне. Павел був не з тих, хто марнує час. Він сів і склав собі суворий план: вивчати рослинний світ, тварин та комах, поглибшувати свої знання з культури, побуту, первісних релігійних звичаїв тубільців.

За якихось два чи три дні його хатина була вщерть забита шматками деревної кори, листям, квітами, віхтями зілля, трави, корінням, різними жучками та метеликами, дрібними плазунами, птахами, суходільними раками, черепахами тощо. Все це Павел припаровував, систематизував і описував у зошиті.

Надвечір, коли спадала спека, він відвідував хижки тубільців або розмовляв з гостинними господарями, перемальовував тотеми, обрядні келихи, робив ескізи внутрішнього оздоблення жител. Майже в кожній хатині знаходив щось оригінальне: то гарний дерев'яний посуд, то цікавий бамбуковий глек на воду. Дехто мав рогові келихи, гарно помережані розпеченим залізом. Майже біля кожної оселі стояла дуплянка з великою каменюкою на дні. Це були «каструлі», в яких господині варили м'ясо. М'ясо спочатку клали в дуплянку й заливали водою. Потім на вогні нагрівали каменюку, коли вона розпікалась, укидали її в «каструлю». Охолоджену каменюку витягали й натомість укидали щойно розпечену. І так доти, доки в дуплянці закипить вода й звариться страва.

Одного вечора Павел побачив, як два чоловіки терли одне об одне сухі цурпалки, щоб видобути вогонь. До цурпалків були прив'язані шматки трута, що мали ловити іскрини. А від сусідської хатинки за ними зловтішно спостерігав той самий тубілець із спотвореним шрамами обличчям, якого колись звинувачували в крадіжці намиста.

— А чом ви не попросите вогню в сусіди? — здивувавсь Павел.

— Просили, та не дає! Мана сердитий на нас, — відповіли чоловіки. — А з громадського вогню не маємо права брати жару аж до нового молодика, бо наша ватра згасла з нашої вини.

Географ сам підпалив їхній трут, дав неграм ще й по два сірники та шматку тертушки. Вони покидали цурпалки й побігли до сусідів похвалитися дивиною.

Підійшла старенька зморшкувата негритянка. Усміхаючись аж до вух, вона вхопила географа за рукав і потягла до своєї хатинки.

— Добрий дух зробив нас щасливими! — радісно шамкотіла бабуся. — Мій хоробрий син уже багато місяців живе у власній хатині. Його пума народила сина!

З дверей виглянула й молода породілля. Ноги їй по самі кісточки були пофарбовані червоною глиною. В руках вона тримала величезну макітру, оздоблену чорно-червоним орнаментом. На дні макітри спало сповите в хутро африканської лисиці немовля. Поруч нього лежали дві кокосові шкарлупинки з водою.

— Плем'я матиме нового воїна! — сором'язливо запишалась породілля; очі їй сяяли щастям. — Наша хатина повна радості! Хлопчик народивсь, коли біла людина вбила гумба-гумбу. Тому ми його й намастили кров'ю могутнього гумба-гумби!

На лобику в немовляти червоніли дві подряпинки — рисочки першої татуїровки. Коли хлопчик переживе свої сьомі великі дощі, його шкіра буде помережана, мов дорога тканина. Подарувавши молодій матері разок синього намиста, Павел вийшов з хатини.

Біля іншої оселі