Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Голос Бориса тремтів він переляку. І тут пан Бенціон закричав. Чи заревів. Я бачив його у багатьох складних ситуаціях, але такого ще не чув.

— Я уб’ю їх, — тихо сказав Крік, коли припинив ревти. — Хто б вони не були, вони помруть, і помруть страшно. Сто тисяч рублів нагороди. Я даю сто тисяч рублів нагороди. І вони потрібні мені живі. Живі. Вбиватиму я їх сам. Шукай їх, Борю. Всі мої люди мусять шукати їх. Усі! Перерити всю Одесу, але знайти! Знайти! Чого ви стали? Вперед! Шукайте!

Почулися кроки. Бійці побігли виконувати наказ. Я подумав, що в номері нікого не залишилося, але почув плач. Бенціон Крік плакав. І шепотів.

— Я помщуся, Іване Карповичу. Я поливатиму їхньою кров’ю вашу могилу. Жоден з них не врятується, обіцяю перед обличчям Господа. Я нестиму помсту на голови нечестивців!

Я застогнав. Тиша. Знову застогнав. Кроки.

— Хто тут? — спитав Крік, зазирнувши до ванної кімнати. Я не бачив його, але був впевнений, що він озброєний. Знову застогнав, як стогнуть поранені й непритомні. — Сюди! Охорона, сюди!

Прибігли бійці, присвітили сірниками, принесли гасову лампу, почали розбирати завали.

— Тут хтось є! — крикнули. — Це він! Він!

Мене витягли, я вдавав непритомного. Це було легко, бо я був весь у пилюці й крові.

— Він дихає! — крикнув один із бійців.

— Іване Карповичу! — Крік поплескав мене по щоках. Я розплющив очі. Подивився, наче не впізнавав його.

— Знайдіть викрадачів, — прохрипів, заплющив очі, й голова моя впала.

— До лікарні його! Найкращих лікарів! Скажіть, щоб лікували, наче це я сам! — закричав Крик.

Мене понесли. Я від самого початку не думав, що вибух міг влаштувати Бенціон Менделевич. Якби він хотів мене вбити, то міг би це зробити значно легше. А після його слів у порожньому номері я остаточно переконався, що він не винен. Я попросив шукати викрадачів, бо був упевнений, що спроба викрадення Анюти й замах на мене — справа рук одних людей. І план у них був досить непоганий. Спочатку викрасти зірку «Варшави», тобто дати Кріку публічного ляпаса, який неможливо буде приховати, — а потім ще й висадити в повітря дорогого гостя. Та після такого вся Одеса говоритиме про те, що пан Бенціон уже не той, уже не тримає владу так міцно, як раніше. Багато з тих, хто й подумати не міг піти проти Кріка, почали б замислюватися, чи варто до останнього триматися нього, чи спробувати домовитися з тими, хто збирається Кріка прибрати. Зухвалий потужний план, якому завадило лише кілька дрібниць.

Мене привезли до лікарні, там оглянули, знайшли з десяток подряпин від шматочків кахлю й кілька забоїв від шматків штукатурки і дверей. Чавунна ванна врятувала від серйозніших ушкоджень. Лікарі обробили поранення й відправили до окремої палати, де мене охороняли, наче золотого. Ближче до вечора приїхав пан Бенціон разом із Борисом.

— Як ви, Іване Карповичу? — спитав Крік.

— Потроху звикаю до того, що живий. Але сам досі не можу повірити, що врятувався.

— Щастить вам, Іване Карповичу з вибухівкою. Пам’ятаєте, коли ви мене врятували в цій лікарні? — згадав Крік наші спільні пригоди в Одесі, під час яких я й познайомився з Анютою.

— Та так щастить, що аж досі в голові гуде, — зітхнув я.

— Ми їх знайшли, Іване Карповичу, — сказав Крік і усміхнувся.

— Через лікарів чи через зброярні?

— Через лікарів. Ми перевірили всіх, хто міг робити хірургічні операції підпільно. Там нічого. Тоді наші люди просто стали об’їздити лікарів. І один німець, у якого був кабінет неподалік від порту, підморгнув, коли наш боєць із ним розмовляв. Сказав, що ніхто до нього з пораненнями не звертався, але підморгнув. Наш боєць це помітив. Помітив він і те, що двері до процедурної відчинені. Хтось звідти слухати міг. Вийшов, від’їхав трохи, став спостерігати. Згодом під’їхав звичайний віз, із кабінету лікаря винесли якийсь великий ящик, повантажили й поїхали. Наш боєць рушив слідом, простежив до будинку на Молдованці. Повернувся, сповістив нас. Борис поїхав туди. Все обдивився. Ми оточили їх, а потім атакували. Вони добре знали, що їх чекає, і відбивалися до останнього. Ватажок застрелився, а двох ми таки взяли й допитали. Їх найняли. Хтось місцевий, з Одеси. Хтось, кому не подобалося, що тут спокій та порядок. На жаль, покидьки, яких ми схопили, не знали імен замовників. Точно не знали, бо допитували ми їх старанно. Все розповіли, але імен не знали. Слід загублено. Але ми знайдемо їх. Обов’язково знайдемо.

— Відомо, хто винаймав номер над моїм? — спитав я. Дуже мені не подобалося, що ті, хто ледь не вбив мене, так і залишилися невідомими й могли будь-коли завдати нового удару. Я б хотів знайти їх швидше.

— Землевласник із Волині. Документи, мабуть, фальшиві. Він винайняв номер учора увечері. З ним було кілька валіз багажу.

— Вибухівка, — кивнув я.

— Так, швидше за все. Цей землевласник наказав його не турбувати. Сидів у номері над вами, а за кілька хвилин до вибуху вийшов. Більше його ніхто не бачив. Ми шукаємо, але як