Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Іване Карповичу, дружба з вами дорожча.

— Дякую, — кивнув я.

— Про справи поговоримо завтра. А зараз вас відвезуть до готелю, де ви зможете відпочити до вечора.

— Я б хотів з’їздити до лікарні. Дуже переймаюся долею пані Анетти, відчуваю провину, що не помітив небезпеки одразу.

— Вашої провини тут немає жодної. Вас відвезуть до лікарні, а потім у готель.

— Бенціоне Менделевичу, мені не потрібна охорона. Тим паче, що я не цікавив нападників.

— Іване Карповичу, краще перестрахуємося, — сказав Крік. Провів мене до дверей і наказав трьом бійцям супроводжувати на авто.

Ми поїхали до Єврейської лікарні. Там мене провели до схвильованого лікаря, який доповів, що у пані Анетти струс мозку і їй необхідний спокій.

— Зараз вона заснула, і краще було б її не будити.

— Більше травм немає?

— Кілька невеличких забоїв на боку і руках, але на них можна не зважати. А от струс — справа серйозна. Пані Анетті доведеться тиждень-два провести в ліжку.

— Вона щовечора співає у «Варшаві».

— Про це не може бути й мови. Я так і сказав Борису, він передасть Бенціону Менделевичу.

— Що ж, дякую. — Я відкланявся, зайшов іще раз перевірити охорону Анюти. Чотири бійці сиділи біля дверей до палати, ще четверо були поруч. Я перевірив сусідні палати, а також палати поверхом нижче і вище. Нічого підозрілого не знайшов. Зазирнув до Анюти, вона спала. Наказав відвезти мене до готелю.

Там чекав розкішний номер на дві кімнати. Для мене він був завеликий. Та вже що є. Охоронці залишилися в коридорі, але я їх запросив до першої кімнати. Сам усівся за стіл, хотів записати події цього буремного дня, але не писалося. Тоді вирішив прилягти. Зачинився у спальні, де стояло велике ліжко під стіною. Воно мені не сподобалося. Іподром, а не ліжко. Я підійшов до великих вікон і зачинив фіранки, зробивши в кімнаті майже темряву. Хотів перетягти ліжко, бо звик завжди місце спання змінювати, але ліжко виявилося прикріпленим до підлоги. Не зривати ж. Узяв велику пухову ковдру і подушку, пішов до ванної кімнати. Постелив ковдру у ванну, роздягнувся, акуратно поскладав одяг, заліз усередину, вкрився. Задрімав. Мені наснилася Моніка, вона останнім часом снилася мені майже щодня. Я дуже хотів її побачити і, здається, був близький до цього.

Але насправді тієї миті я був близький до вічної розлуки з Монікою, а не до побачення з нею. Пролунав вибух. Такий потужний, що двері до ванної кімнати зірвалися із завіс, влетіли всередину, вдарилися у стіну і вибили звідти шматки кахлю, які посікли ковдру, що була на мені. Зі стелі впало кілька дебелих куснів штукатурки, що поцілили мені в голову. Повалив дим. Мені стало якось дивно. Я не знепритомнів, а наче пірнув в якийсь каламутний кисіль, що заважав мені чути й бачити.

— Його вбили, вбили! Він, мабуть, приліг відпочити! Ліжко знищене! Сповістіть Бенціона Менделевича! — закричали охоронці, які прибігли з коридору. Я хотів сказати, що живий, але не міг чомусь ворухнути язиком. У голові гуло. А потім двері, що стирчали у стіні, обвалилися, впали у ванну й поховали мене. Я знепритомнів.

Наступне, що я запам’ятав, — голос Бориса.

— Але мусило ж залишитися бодай щось! Кров, тельбухи! Його ж не могло просто випалити! — кричав він.

— Вибух був дуже потужний. Дивіться, провалило не тільки стелю, а й підлогу! Є ризик, що стіна обвалиться! — казали Борису. Той лаявся. У його голосі був відчай.

— Вам було доручено його охороняти! Гарантувати безпеку!

— Ми охороняли! Сиділи в номері! Але ніхто не приходив, нічого підозрілого, — а потім вибух! — виправдовувалися охоронці.

— Бенціон Менделевич вам голови відкрутить! Це його найдорожчий гість! — кричав Борис. — Чорт забирай!

Я подумав, що вибухнув пуд динаміту. Може, більше. У номері поверхом вище. Я чув там кроки. Спочатку над столом, де я всівся, щоб писати. Я згадав великі вікна свого номера. Крізь них за мною зручно було спостерігати. Хтось на протилежному боці вулиці подавав знаки тим, хто був у номері наді мною. Вони збиралися вбити мене за столом, а я пішов у спальню. Зачинив фіранки й двері в іншу кімнату. Ті, хто слідкував за мною, подумали, що я збирався поспати. Так воно й було. Вони перенесли вибухівку до спальні свого номера, щоб убити мене в ліжку. Склали якраз над ним, трохи почекали, щоб я вже спав, потім підпалили бікфордів шнур і пішли геть, упевнені, що мене накриє.

— Перевірити всі номери! Підвали й горища! Сюди їде Бенціон Менделевич. Якщо тут є ще хоч крихта вибухівки, ми мусимо знайти її! — крикнув Борис.

Його люди забігали. Двоє зазирнули до ванної кімнати. Присвітили сірниками, бо світла не було. Мене, притрушеного пилом, прикиданого зверху штукатуркою, битим кахлем і дверима, не помітили.

— Ми ж не винні! Ми ж не знали про вибухівку! Так? — спитав один іншого.

— Ми мусили його охороняти й не вберегли. Лайно! — перелякано сказав другий охоронець, і обидва пішли.

Мені було якось млосно, здається, я ще раз непритомнів.

— Вони висадили його в повітря, Бенціоне Менделевичу, — почув я голос Бориса. — Іван Карпович приліг