Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

На гавкіт собак прибігла челядь і, побачивши свого молодого пана, радісно зашуміла, уклоняючись йому, а з будинку вибіг худенький підліток невеликого зросту. Його гарні блакитні очі сяяли радістю, а зазвичай хворобливо-бліде личко забарвилося рум’янцем.

— Дядечку Тимофію! Господи! Ми тебе й не чекали! Який же я радий! — із неприхованим задоволенням вигукнув хлопчина і практично з дівочою ніжністю обійняв високого Тимофія. А той міцно, з любов’ю теж обійняв хлопчика за плечі і скуйовдив йому густе волосся.

— Як же ти виріс, мій хлопчику! Як ти? Як твоє здоров’я?

— Останнім часом я добре почуваюся! Майже одужав. Пам’ятаєш, ти обіцяв мені, що коли я одужаю, то забереш мене до себе, на Січ? І шаблю подаруєш!

Тимофій лагідно всміхнувся на це прохання. Цей хворобливий хлопчина був його рідним племінником, наймолодшим із трьох синів старшого брата. Звали хлопчика Михайлом, але в родині його кликали Михайликом. Цим прізвиськом його нагородив Тимофій — так на Січі називали дерев’яні ковші для пиття, місткістю п’ять-шість чарок, і воно міцно закріпилося за хлопчиком. Михайлик народився слабким і таким хворобливим, що оточуючі скрушно зітхали, очікуючи, що хлопчик не сьогодні-завтра віддасть Богові душу, так і не встигнувши прийняти Святе Хрещення. Але хлопчик на зло всім, хто пристрасно бажав випити на поминках за упокій його душі, вижив. І впродовж своїх чотирнадцяти років посилено хапався за життя, намагаючись не вмерти. Михайлик щиро любив свого дядька й був невимовно радий його несподіваному приїзду.

— Дядьку Марку! — хлопчик був добре знайомий і з Воловодченком, тож дуже зрадів його приїзду й ледь не повис у нього на шиї. Проте вчасно схаменувся, зрозумівши, що це буде зовсім по-дитячому, і простягнув руку. Марко, усміхнувшись у вуса, потиснув простягнуту йому слабеньку ручку. Орися стояла поруч із Вороном, боязко дивилася на цю сцену і страшенно соромилася свого чоловічого одягу — її сукню Тимофій давно втопив у річці, щоби приховати всі сліди, а іншу взяти було ніде. Челядь із цікавістю витріщалася на неї, а тут ще Михайлик повернувся й зустрівся з нею поглядом. Дівчина ще більше зніяковіла й опустила очі.

— Ой, а це хто? — здивовано запитав хлопчик.

— А це, мій милий небоже, моя майбутня дружина і твоя майбутня тітка — Ірина, — сказав Тимофій, потім узяв дівчину за руку й підвів ближче до Михайлика. — Але ти можеш звертатися до неї Орися.

Орися, нарешті, зважилася підняти очі й подивитися на Михайлика. Підліток усміхнувся їй так привітно й тепло, що в дівчини відлягло від серця, зникло збентеження, і вона зрозуміла, що подружиться з цим милим хлопчиком.

— Отже, ти одружуєшся? — ще більше здивувався Михайлик. Але відразу схаменувся, витончено вклонився Орисі й галантно поцілував їй руку. — Я щасливий бачити тебе, панно, і радий знайомству з тобою.

— А де батько? — запитав його Тимофій, ведучи Орисю за руку в дім.

— Поїхав на полювання, — відповів Михайлик, забігаючи вперед. — Уже скоро має повернутися.

Сіни були невеликі, затишні, і тут вони зустріли ще одну персону — маленьку бабусю зі зморшкуватим добрим обличчям, але суворим поглядом темних очей, одягнену в яскраву плахту з добротної вовни й чорний суконний сердак із рукавами. Вона кинулася обіймати Тимофія.

— Хлопчику мій! Ну слава Богу! Нарешті ти приїхав! Як давно вже тебе не було! Я й не сподівалась, що ще раз побачать тебе мої старі очі, соколе! Гадала, закрию їх і більше не побачу тебе, дитятко моє миле!

«Дитятко» зігнулося в три дуги, щоб обійняти стареньку, адже це була його няня — Одарка. Вона няньчила Тимофія від народження, а пізніше замінила йому покійну матір. Виняньчила старенька і хворобливого Михайлика. Найімовірніше, лише завдяки її невсипущій турботі хлопчик вижив після народження. Тепер старенька доживала віку, служила в маєтку ключницею і в їжакових рукавицях тримала всю численну хитру й ледачу челядь. Своїх дітей Одарка зроду не мала, та й чоловіка теж, і вся нерозтрачена материнська ніжність, уся любов, на яку вона була здатна, дісталися Тимофієві з Михайликом, які стали для неї, наче рідні сини. Заради щастя цих двох Одарка й душу бісу віддала б.

— Ой, пане Марку! Дай Боже тобі здоров’я! Теж уважив! — няня дуже прихильно ставилася до Марка й поважала його за те, що він був вірним другом її дорогому Тимофієві, і тепер зраділа його приїзду. Тут вона помітила Орисю, яка стояла осторонь. Придивившись до неї, старенька спохмурніла. — А це що за панночка? Чия вона? Твоя? — звертаючись до Тимофія, запитала Одарка.

— А як ти здогадалася, няню, що це панночка та ще й моя? — розсміявся Тимофій, приховуючи своє здивування. — Так, це моя наречена, Ірина. Ти ось що, розпорядись, аби для неї приготували опочивальню покійної матінки.

Няня шанобливо вклонилася Орисі, але погляд її був насторожений, незадоволений. Не важко було зрозуміти поважну бабцю — що це за панночка така, що приїхала одна, без слуг, у чоловічому одязі та з двома молодими чоловіками? Гарна наречена, нічого сказати!

— Няню, накажи лазню витопити, — наказав Тимофій.

— Та її вже натопили. Для пана Матвія, але він ще не повернувся, тож ви замість нього йдіть.

— Перш нехай Орися сходить, — сказав Тимофій.

— Як накажеш! — відповіла няня. — Ой, пане Михайлику, поклич, моя дитинко, Кшисю, а то я на своїх старих ногах скрізь не встигну! Нехай вона панночці прислуговує. Вона й уміє, і знає все. Може, поїсте спочатку, а потім до лазні підете? — запитала няня, звертаючись до Тимофія. — У мене вже все готове до обіду.

— Ні, ми нещодавно їли. Уже дочекаємося брата, — відповів Тимофій, а потім поманив до себе няню пальцем і шепнув: — Няню, дай Орисі жіночий одяг.

Нянька з розумінням кивнула і ще досить спритно для свого солідного віку шмигнула кудись усередину будинку клопотати у зв’язку з приїздом дорогих гостей.

Молоді