Читати книгу - "Сповідь"

class="a">[71] – і я переносив свою любов до них на їхніх нащадків, як спадкоємців їх доблесті і хоробрості. У кожному полку, що проходив, я сподівався знову побачити знамениті чорні загони, які зробили колись стільки подвигів у П’ємонті. Згодом під час своїх подорожей я помітив, що це властиво не лише мені, що французькі книги в усіх країнах так чи інакше впливають на читаючу й освічену частину нації, слугуючи противагою загальній неприязні до французів, що викликається їх самовпевненістю. Їхні романи подобаються жінкам усіх країн; драматичні шедеври приваблюють у театри молодь. Слава паризьких театрів привертає до них натовпи іноземців, які виходять звідти, сповнені ентузіазму. Нарешті чудовий смак, що панує в їх літературі, підкорює всіх мислячих людей, і французькі автори й філософи підтримують славу французів, потьмянілу від поразок їхніх воїнів.

Отже, я був полум’яним французом, і це зробило мене охочим до всяких новин. Я йшов на площу з натовпом роззяв, де чекав на прибуття кур’єрів, і, дурніше за осла в байці, непокоївся про те, якому хазяїну правитиму за в’ючну тварину: адже тоді стверджували, що ми належатимемо Франції, а Савойю обміняють на Міланське герцогство. Треба все ж таки визнати, що в мене були деякі підстави турбуватися, адже якби ця війна виявилася невдалою для союзників, матуся наражалася б на велику небезпеку позбутися пенсії. Але я мав цілковиту довіру до моїх добрих друзів, і цього разу, незважаючи на несподівану поразку герцога де Брольї, не обманувся в своїй довірі завдяки королю Сардинії, про якого навіть і не подумав.

Поки в Італії бились, у Франції співали. Багато говорили про опери Рамо,[72] почали виявляти зацікавлення до його теоретичних творів, неясність яких робила їх доступними лише для небагатьох. Випадково я почув про його «Трактат про гармонію» і не заспокоївся, поки не придбав цю книгу. Також випадково я захворів. Хвороба мала запальний характер, була бурхливою і короткочасною, але одужував я довго і майже місяць не був у змозі вийти з дому. За цей час я проковтнув свій «Трактат про гармонію», але книга виявилася довгою, незрозумілою і заплутаною, і я відчув, що для її вивчення і розуміння мені знадобиться чимало часу. Я відкладав читання і давав перепочинок очам, розбираючи ноти. Кантати Берньє,[73] на яких я вправлявся, не виходили у мене з голови. Я завчив напам’ять чотири чи п’ять з них, зокрема й «Сплячих амурів», яку я не бачив з того часу, але все ще пам’ятаю майже цілком, так само як і «Амура, ужаленого бджолою», – дуже гарненьку кантату Клерамбо,[74] котру я вивчив майже в той самий час.

Та й до всього ще з Валь-д’Аости приїхав молодий органіст, абат Пале, прекрасний музикант і добрий хлопець, який чудово акомпанував на клавесині. Я познайомився з ним, і ми стали нерозлучні. Він був учнем одного італійського ченця, славнозвісного органіста. Він розповідав мені про принципи свого вчителя, я порівнював їх з принципами Рамо, голова моя була повна акомпанементів, акордів, гармонії. Для всього цього треба було розвинути слух. Я запропонував матусі влаштовувати щомісяця концерти, і вона погодилась. Думка про концерти так захопила мене, що вже ні вдень, ані вночі я ні про що інше не думав. Мені доводилося турбуватися про ноти, музикантів, інструменти, переписування партій. Матуся співала, батько Катон, про котрого я вже говорив і говоритиму ще, співав теж, учитель танців Рош і його син грали на скрипці, Канава, п’ємонтський музикант, який працював на податковому перепису, грав на віолончелі, абат Пале акомпанував на клавесині, а я мав честь диригувати, не забуваючи про диригентський жезл.[75] Можна уявити собі, як усе це було чудово! Не зовсім так, як у пана де Трейторана, але майже так.

Маленькі концерти пані де Варенс, новонаверненої католички, що жила, як говорили, королівськими милостями, викликали ремствування серед святош, але стали приємною розвагою для багатьох порядних людей. Читач і не припустив би, що на чолі останніх стояв чернець, але чернець, гідний поваги і навіть любові, чиї лихі пригоди потім так сильно вразили мене і пам’ять про котрого, пов’язана зі щасливими днями мого життя, дорога мені донині. Йдеться про отця Катона, францисканця, який разом з графом Дортаном наказав арештувати в Ліоні ноти бідолашного котусика, що було не найкращим вчинком в його житті. Він був бакалавром Сорбонни, довгий час жив у Парижі у вищому світі і був особливо обласкавлений у маркіза д’Антремона, тоді сардинського посланця.

Високого зросту, ставний, з повним обличчям, витрішкуватими очима, чорним волоссям, що з природи кучерявилося над чолом, він мав вигляд шляхетний, відвертий, скромний, тримався добре і просто, без чернечого святенництва чи нахабства, без великосвітської пихи, але з упевненістю чесної людини, яка, не соромлячись своєї ряси, знає собі ціну і відчуває себе на своєму місці серед порядних людей. Хоча батько Катон мав освіту, недостатню для вченого, він знав досить для людини світської і, не поспішаючи показувати свої знання, виявляв їх завжди так до речі, що здавався вченішим, ніж був насправді. Він був дотепний, писав вірші, добре говорив, ще краще співав, мав чудовий голос, грав на органі і клавесині. У стількох талантах не було навіть потреби, щоб мати успіх у світі, і він його мав, але при цьому не нехтував і своїми прямими обов’язками і, незважаючи на підступи заздрих суперників, став помічником генерала ордену в своїй провінції або, як кажуть, «однією з найвидатніших ланок ордену».

Цей батько Катон познайомився з матусею у маркіза д’Антремона. Він почув про наші концерти і захотів сам у них взяти участь; він здійснив своє бажання, і за його сприяння наші концерти стали блискучими. Ми з ним дуже швидко здружилися завдяки спільному захопленню музикою, яке як у одного, так і у другого перейшло в справжню пристрасть, з тією лише різницею, що він був справжнім музикантом, а я тільки перодряпом. З Канава та абатом Пале ми йшли займатися музикою до його кімнати, а іноді, у свята, грали і на його органі. Ми частенько обідали в нього, оскільки він відзначався дивними для ченця гостинністю, щедрістю і чутливістю без грубості. У дні наших концертів він вечеряв у матусі. Ці вечері були дуже веселі, дуже приємні: велися цікаві розмови, співалися дуети. Я відчував себе вільно, був дотепний, порадливий; батько Катон був чарівний, матуся приваблива, абат Пале зі своїм бичачим голосом слугував мішенню для жартів. Солодкі хвилини жвавої юності, як багато часу