Читати книгу - "Сповідь"

Я надто захопився цим заняттям, мене довелося від нього відірвати. Так завжди трапляється з моїми захопленнями: вони швидко переходять у пристрасть, і незабаром ніщо інше у світі вже не може мене зацікавити. Роки не вилікували мене від цього недоліку і навіть не зменшили його. Навіть тепер, коли я, старий буркотун, пишу ці рядки, я захопився ще однією непотрібною мені наукою, у якій нічого не тямлю. І маю намір займатися нею в ті літа, в які інші люди, що вивчали її замолоду, бувають змушені залишити свої дослідження.

Ось коли я жив у Шамбері, ця пристрасть була б до речі. Мені випала чудова нагода, і я навіть думав з неї скористатися. Я бачив таке щастя в очах Ане, коли він повертався зі своїх походів, навантажений новими травами, що кілька разів ледве не пішов збирати трави разом з ним. Майже певен, що якби хоч раз це зробив, то захопився б і, можливо, став би тепер чудовим ботаніком, тому що жодна інша наука так добре не узгоджується з моїми природними здібностями, як ботаніка. Життя, яке я вже десять років проваджу в селі, – постійна гербаризація, правда, цілком безцільна. Але в ті часи я не мав ані найменшого уявлення про ботаніку, ставився до неї з презирством і навіть відразою, вважаючи її заняттям для аптекарів. Матуся, яка любили ботаніку, саме так її і застосовувала: вона шукала лише корисні трави, щоб готувати з них ліки. Таким чином, ботаніка, хімія і анатомія, змішавшись у моїй голові під назвою медицини, давали мені тільки привід для саркастичних жартів, за які мене нагороджували іноді стусанами. До того ж інша пристрасть, зовсім не схожа на цю, поступово росла в мені і незабаром поглинула всі інші.

Я говорю про музику. Безперечно, я був народжений для музики, оскільки любив її з дитинства і все своє життя любив лише її. Дивно, що мистецтво, для якого я був створений, давалося мені так важко. Мої успіхи в музиці були невеликі, я так і не навчився читати ноти з аркуша, хоча й практикувався все життя. Заняття музикою давали мені особливу радість, оскільки я міг займатися нею разом з матусею. Хоча смаки у нас були досить різні, щодо музики вони збігалися, чим я користувався з великою втіхою. Вона не заперечувала. У музиці тоді я був майже такий самий вправний, як вона сама, і у два-три прийоми ми розбирали мелодію. Іноді я говорив, коли вона метушилася біля своєї печі: «Матусю, здається мені, що від цього прекрасного дуету ваші настоянки трохи пригорять!» – «Далебі, – відповідала вона, – якщо вони пригорять, я змушу тебе проковтнути їх». Ось так сперечаючись, я тягнув її до клавесина, вона забувалася, екстракт ялівцю чи полину перетворювався на вугілля, вона бруднила мені ним обличчя, – і це було просто чудово.

Читач бачить, що я мав багато способів заповнити короткі години дозвілля. Проте з’явилася ще одна розвага, варта всіх інших. Ми жили в такій задушливій в’язниці, що іноді нам бувало просто необхідно подихати свіжим повітрям. Ане умовив матусю винайняти в передмісті сад, щоб розводити там рослини. У цьому саду стояв досить гарненький флігельок, який як слід облаштували і поставили туди ліжко. Ми часто обідали там, іноді я там спав. Поступово я полюбив цей притулок самітників, перевіз туди кілька книжок, прикрасив стіни гравюрами, приготувавши приємний сюрприз для матусі. Я йшов од неї туди, щоб там думати про неї. Це ще одне з моїх дивацтв, яке я визнаю, але не в змозі пояснити. Я ніколи не відчував потреби покидати матусю для того, щоб кохати її ще дужче. Наодинці з нею мені було так само добре, як самому, чого я ніколи не відчував щодо інших людей, і чоловіків, і жінок, хоч якою була б моя прихильність до них. Але її постійно оточували якісь люди, і до того ж неприємні мені, і тоді досада й нудьга проганяли мене до мого притулку, де я уявляв її поруч із собою такою, якою хотів бачити, не побоюючись, що туди прийдуть надокучливі відвідувачі.

Поки я жив тихо і безтурботно, ділячи час між працею, втіхами та навчанням, Європа не була така спокійна, як я. Імператор і Франція оголосили одне одному війну. Сардинський король втрутився у сварку, і тепер французька армія рухалася до П’ємонту, щоб увійти в герцогство Міланське. Одна з колон пройшла і через Шамбері, у її складі був, між іншим, Шампанський полк, яким командував герцог де ля Трімуй. Я був йому відрекомендований; він багато мені наобіцяв, але, мабуть, жодного разу і не згадав про мене. Наш садок був у горішній частині передмістя, через яку війська входили в місто. Я постійно ходив дивитися на них і так щиро бажав їм успіху у війні, немов вона зачіпала мої інтереси.

До того часу я зовсім не думав про суспільне життя; тепер я вперше почав читати газети, так співчуваючи Франції, що серце моє билося від радості за найменші її успіхи, а її поразки засмучували мене, як мої власні. Якби це дивне захоплення було швидкоплинним, я не став би й говорити про нього, але воно без будь-якої причини до такої міри вкоренялося в моєму серці, що згодом, коли я виступав у Парижі в ролі антидеспота і гордого республіканця, мимоволі відчував таємну прихильність до тієї самої нації, яку називав рабською, і до уряду, який засуджував. Забавно було те, що, соромлячись схильності, такої протилежної моїм принципам, я нікому не наважувався в ній признатися і сміявся з невдач французів, тоді як моє серце обливалося за них кров’ю. Ця схильність була з мого боку така сильна, така постійна і непереможна, що, навіть залишивши французьке королівство після того, як уряд, чиновники і автори заповзялися проти мене, після того, як стало ознакою гарного тону обкидати мене образами і несправедливостями, я не міг зцілитися від своєї пристрасті. Я люблю їх проти своєї волі, хоча вони погано повелися зі мною.

Я довго шукав причину своєї пристрасті і знайшов її в обставині, яка її породила. Пристрасть до літератури прив’язала мене до французьких книг, до їх авторів, до їх країни. У той самий час, коли перед моїми очима марширувала французька армія, я читав про великих героїв Брантома.[65] Моя голова була повна Кліссоном,[66] Байяром,[67] Лотреком,[68] Коліньї,[69] Монморансі[70] і де ля Трімуєм,