read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

200
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 248
Перейти на сторінку:
А ти, як поїв, так он лягай на диван, відпочивай.

Улігся, ще й ковдрою вона мене вкрила. Я ото очі заплющив і думаю про те, що почув. Хитро вирішили ці негідники вчинити. Тут уже нічого не скажеш. Заляпати, значить, царя-батюшку, скориставшись гріховною пристрастю народу до всякого непотребу. Бо це ж тільки здається, що карточки ті лише гімназисти купують. Ні, знаходили ми їх і у візників, і в офіціантів, робітників, у звичайних сільських дядьків, навіть у панотців! Кожного гріх брав. А ще як підуть чутки, що на карточках сам государ із дружиною, то з руками одриватимуть, шалені гроші платитимуть, і ніяка поліція їх не зупинить! Розтечеться ця отрута по всій імперії, і почнеться неспокій, ще гірший, аніж у 1905-му році. Мені воно таке не треба, мені — щоб спокійно все, щоб я врожай ростив, а люди купували. То необхідно це зупинити. Вночі втечу — і в Одесу. Там знайду яхту генерала, нехай піднімає поліцію та козаків. А сам...

Ізабелла. Ото як тільки подумаю, і заколисує мене, наче малого в люльці. Так добре стало, що просто рай. І заснув. Попри те, що треба було турбуватися за долю імперії. Але заснув і бачив її уві сні.

Коли розбудили мене.

— Мокію, давай, твоя черга, — каже Олексій і посміхається якось непевно.

Ну, моя так моя, може, цього разу треба буде з Ізабеллою зображувати, то взагалі непогано. Дивлюся, у кутку, де все знімалося, знову зміна декорацій. Цього разу там нагородили щось схоже на штаб. А нам, мені, Абраші та Леопольду, дали солдатські однострої та чобота. От же дурники, ну де ви бачили негра в солдатському однострої? Та й жидів до армії беруть неохоче. Абищо вигадують. Коли бачу, онде і государ при мундирі, над картою схилився. У війну будемо гратися, чи що?

— Мокію, тепер підходиш і знімаєш штани, — підказує мені Олексій.

— Кому? — дивуюся я.

— Государю імператору.

— Для чого? — лякаюся я.

— А як та думаєш, дурню? — це вже патлатий кричить.

— Для різок? — аж жахаюся. Уявляю, що от знімуть, як простий солдат царя-батюшку шпіцрутенами пригощає! Це ж усю дисципліну зруйнує!

— Гірше!

— Як гірше? — дивлюся на них.

— А так. Як із жінкою робив, так і з ним роби! Чпокни узурпатора! Натягни тарана! — наказує патлатий.

— Так це ж цар!

— А тобі яка різниця? Тобі гроші платять. Давай, відпрацьовуй! — кричить мені патлатий.

— Чого ти, давай, а то ж не заплатять, — каже цей хлопець, який на государя схожий. Ну, не государ, а двійник його. Розмовляє з акцентом, чи то німець, чи литвин якийсь. Каже і штани з себе знімає.

— Ні, — кажу я. — Ні! З жінкою можу, а з чоловіком — ні! — відступаю.

— Давай! А то застрелю! — кричить патлатий і револьвер на мене наставив. Точно ж застрелить, негідник такий. — Давай!

— Що я дам? — спускаю я штани. За ці дні призвичаївся я штани спускати. — Ось, самі подивіться, що я дати можу? Ніяк я з чоловіком. Ніяк!

— Та я тебе застрелю! — ніяк не вгамується патлатий.

— Зачекай! — я штани натягнув, бо з голою сракою вмирати ганебно якось. — Тепер стріляй! — зітхаю. Сподівався, що не вистрелить негідник цей, але помилявся. Вистрелив би він, бо дуже вже мене ненавидів, та Іполит Михайлович прибіг.

— Припинити! Що відбувається? — питає. Розповіли йому.

— Ваша благородь, ну не можу я, — пояснюю. — Це ж гріх, у пеклі за таке горіти! Краще вбийте, аніж до такого примушувати. Не можу!

— Вбити? — перепитує Іполит Михайлович, і якось аж страшно мені від його посмішки стає. — Добре, вб’ємо. Пішли.

Він теж при револьвері, узяв мене за барки й повів уперед себе.

— Не треба! — це Ізабелла. Хотіла до мене кинутися, а патлатий її перечепив, за волосся схопив і револьвер приставив.

— Стій тут, сучко!

Я, було, сіпнувся, але Іполит Михайлович револьвером у спину мені натиснув. Мовляв, щоб не дурів я. Повів по коридору, де я підслуховував, але пройшов далі, до іншої кімнати, а потім як засвітить мені по голові рукояттю револьвера. Ногою підштовхнув і запхав до кімнати. Впав я на підлогу, тільки хотів підніматися, а відчуваю револьвер у потилицю вперся.

— То будеш робити, що ми кажемо? — питає гучно Іполит Михайлович, мабуть, щоб аж у залі було чутно.

— Не можу я! Не можу з чоловіками! — верещу я. Сподівався, що ще будуть лякати мене, примушувати, а тут постріл.

І помер я. Наче хтось на свічку дмухнув, і настала темрява У вухах дзвін якийсь. Почав я «Отче наш» читати. Подумав, що дарма мені на хуторі не сиділося. Все хапався за справи якісь, на небезпеку наражався, ось і дошукався. Зариють мене десь в землі чужій, ніхто і не дізнається, що сталося з Іваном Карповичем А ще і справу не виконав.

Ото лежав я, все чекав, коли душа моя вийде з тіла і полетить на небеса, щоб чекати Страшного Суду. При смерті душа з тіла виходить, і далі вже сама. Тільки чи полетить до неба, чи така обтяжена гріхами, що на землю впаде. Ото про це думав, а потім відчув щось мокре на щоці. Рукою доторкнувся. Мокре і липке. Ще помацав — кров з вуха тече. Потом якось здогадався, що мертві кров свою не мацають. Перевернувся. Темрява. Сів. У голові гуло. Спробував підвестися. Почало нудити.

Отак і сидів. Здогадався, що Іполит Михайлович той вистрелив над вухом, а не в голову. Стріляв, щоб інших налякати. Хитрий. Думав про нього, а потім згадав, як Ізабелла спробувала мене захистити. Хто я їй? А спробувала. Хоч ризикувала. Ото давай про неї думати. Так думати, що чомусь аж розплакався я від замилування. Ліг під стіночку і уявляв її. Згодом таки підвівся, почав стіни і двері обмацувати. Але міцно все зроблено, ані шпарини. Цікаво, що ж тепер, уб’ють мене чи ні? Походив я по кімнатці цій і всівся чекати. Невідомо чого, але навряд чи хорошого. Сидів довго, потім заснув. А вночі почув, як ключ у дверях клацає. Відчинилися вони трохи.

— Мокію! Мокію! — пошепки, Ізабелли голос, який мені наче пташки з райського саду.

— Тут я, — відповідаю їй

1 ... 60 61 62 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"