Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Не смикайся, Сталкере. Ми поки не ріжемо таких, як ти. Але не випробовуй.

Максим відчув, як гнів закипає в грудях, але змусив себе видихнути. У Пустоті виживає той, хто тримає голову холодною, і він не збирався програвати через емоції. Його очі звузились, ненависть блиснула в них, як ніж у темряві.

— Що з твоїми очима? — дівчина нахмурилась, її грайливість на мить згасла. Вона вловила щось у його погляді — холодну лють, що рвалася назовні.

Раптом іржаві опори вокзалу заскрипіли, метал застогнав, ніби передчуваючи біду. З оглушливим гуркотом одна з балок у холі обвалилась, хмара пилу здійнялась у повітря, уламки бетону розлетілись по підлозі. Бандити інстинктивно озирнулись, їхні погляди метнулись до стелі.

Час стиснувся. Максим відчув, як адреналін ударив у скроні — момент настав. Герман рвонув уперед, одним різким поштовхом відкинувши дівчину. Та гепнулась на підлогу, її самовпевненість розбилась об бетон разом із коротким вигуком.

Максим крутнувся, вихопивши пістолет із рук бандита позаду. Той спробував вдарити, але Максим підставив плече, відштовхнувши його вагою тіла. Зброя опинилась у нього — холодна, важка, його.

Герман тим часом схопив другого бандита за комір, різко вдаривши чолом у ніс. Кров бризнула, автомат клацнув об підлогу, і Герман підхопив його одним рухом, ніби це був відпрацьований маневр.

Бандити лишились беззбройними, їхні очі блиснули страхом і здивуванням. Максим і Герман стояли пліч-о-пліч, їхня злагодженість викована боями в тунелях і на поверхні. Напруга гуділа в повітрі, як дріт під струмом.

— Що далі? — кинув Максим, його голос різкий, але спокійний, пронизаний холодною рішучістю.

Герман окинув бандитів поглядом — холодним, оцінюючим, як хижак перед стрибком.

— Дивимось, чи зрозуміють, що програли, — відрізав він, кивнувши на дівчину й її спільників.

Максим ступив уперед, витягнувши свій пістолет — той, що взяв у арсеналі Цитаделі. Він направив його на дівчину, яка піднімалась на ліктях, її самовпевненість танула під вагою дула.

— Не смикайся, — буркнув він, його голос став твердим, як іржава сталь. — Кидай амулет, і, може, я не прострелю тобі коліно для пам’яті.

Дівчина завмерла, її очі пробігли по Максиму, потім по Герману. Вона повільно підняла руки, тримаючи амулет, але її тон усе ще тримав залишки насмішки:

— Ти не підеш, поки я не захочу. Цей шматок заліза того не вартий.

Максим скривився, його цинізм вирвався разом із дією. Він тричі вистрілив їй під ноги — глухі хлопки розірвали тишу, пил здійнявся хмарою, бетон розколовся біля її чобіт. Дівчина відскочила назад, її очі розширились від шоку.

— Думаєш? — кинув він сухо, його погляд став крижаним.

Її обличчя змінилось — самовпевненість тріснула, як скло під чоботом. Бандити навколо переглянулись, їхні руки тремтіли, не знаючи, куди подітись. Максим відчув, як напруга вдарила в груди, але це лише додало йому стійкості.

— ШВИДКО! — гаркнув він, направивши пістолет їй у лоб.

Бандити завмерли, їхні погляди метались між Максимом і дівчиною. Вона глянула на нього, і в її очах промайнув страх — справжній, не награний.

— Не змушуй мене, — додав Максим, його голос став тихішим, але важким, як удар. — Один рух — і ти не встанеш.

Адреналін гудів у венах, але він тримав себе в руках. Поруч став Герман, його автомат досі тримав бандитів у прицілі. Він кинув косий погляд на Максима, його тон просочився легкою іронією:

— Гарно граєш, Макс. Може, ще й станцюють?

Раптом Герман різко розвернувся — його інстинкти вловили шурхіт за спиною. Двоє бандитів крались із флангу, тримаючи ножі. Не вагаючись, він вистрілив — два чітких постріли з автомата, і ті повалились на підлогу, не встигнувши навіть видихнути. Кров розтеклась по бетону, змішуючись із пилом.

Ті, що лишились, попадали на землю, їхні руки тремтіли від паніки. Герман ступив уперед, його голос прогримів, як грім у порожньому вокзалі:

— ЛЕЖАТИ! І не дихати, якщо хочете дожити до ночі!

Максим хмикнув, його цинізм прорвався крізь напругу.

— От і поговорили, — буркнув він, не опускаючи пістолета.

Дівчина підняла голову, її очі блиснули злобою, але вона кинула амулет на підлогу перед Максимом — різко, ніби позбувалась гарячої жарини. Він нахилився, підняв його, не відводячи від неї погляду. Пальці стиснули холодний метал, і щось у грудях ворухнулось — не полегшення, а тиха лють, що осіла на дні.

Щось у грудях осіло — не полегшення, а тиха лють, що причаїлась на дні. Максим тримав дівчину на прицілі, його пістолет досі дивився їй у груди. Вона стояла на ногах, але її впевненість танула, як іржа під дощем. Страх і напруга відступали з повітря, лишаючи лише холодну ясність.

Він почав рахувати, голос різкий і холодний, як удар металу об метал:

— Один…

Дівчина стиснула губи, її очі метнулись до пістолета на підлозі — того, що вона кинула раніше. Потім повільно, ніби знехотя, підійшла ближче. Її пальці тремтіли, коли вона знову надягла амулет на шию. Блиск металу здавався яскравішим на тлі пилу й напруги, що висіли в повітрі.