Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

Слова можуть бути пастками,

а обіцянки — ключами, які відкривають двері у світ,

де істина стає найнебезпечнішою зброєю.

В крамниці в повітрі літали ледь вловимі пилинки гібіскусного порошку. Я ненароком розсипала його, коли прибирала в секції «лікувальні». Кассандр кинув кілька тихих докорів й продовжив підносити флакони з рідинами до світла. Що він намагався там побачити?

Я розкладала баночки, і намагалася зрозуміти назви магічних інгредієнтів.

— Гаразд, це що? “Мокрий кіт”? — запитала я, пробуючи прочитати старовинний напис.

Кассандр тільки закотив очі, а Вельмор схопився за живіт від сміху.

— Це “морський корінь”, а не “мокрий кіт”.

— Ну, вибач. У вас тут такі написи, що й не розбереш.

— Наступного разу буду писати смертною мовою, — пожартував він.

— Дякую, хоч хтось тут думає про мене, — я повернулася до Касса й посміхнулася. — Але “мокрий кіт” звучить краще.

Двері різко відчинилися, ледь не збиваючи дзвіночок над входом. Забігла Офелія. Її голос звучав трохи задихано, наче вона бігла всю дорогу.

— Корі, ти не повіриш, хто тільки що… — вона зупинилася на півслові, помітивши Кассандра, який стояв біля стелажа із сушеними травами. Його спокійний, майже незацікавлений погляд здавався ще суворішим, ніж завжди.

— Ой. Вибачте. Я не знала, що ви… що ти… Я тільки хотіла… забігти, — видала Офелія.

— О, будь ласка, Офелія, склади хоч речення до кінця. А то ми тут ще подумаємо, що ти прийшла не до мене.

Кассандр злегка зітхув і не звертаючи увагу на вільму, повернувся до мене:

— Корделія, ти вже приготувала настоянку для місіс Ламб?

Офелія широко розплющила очі, дивлячись то на мене, то на Касса.

— Корделія? То твоє справжнє ім’я «Корделія»? Як дивно… Це чисто відьмівське ім’я!

— Називай мене Корі. І не звертай уваги на цього бундючного зіллєвара.

Вельмор знову почав тихо хихотіти, але швидко припинив, коли Кассандр кинув на нього свій «заспокійливий» погляд.

— То що там, Корделія, ти приготувала настоянку від кашлю? Місіс Ламб скоро прийде.

— Ну… майже. Тобто ні, але скоро, — я вдала невимушений тон, хоча знала, що Касс зараз прочитає мене, як відкриту книгу.

— Майже? — перепитав він, нахиливши голову. Його темно-сині очі майже проникали в душу. — Сподіваюся, ти не переплутала червоний мох із червоною амброзією, як минулого разу?

Почувши це, Офелія вибухнула сміхом:

— Червоний мох? Ти серйозно, Корі? Це ж основа основ!

— Ой, досить вже, — відмахнулася я. — Я ж навчалася у світі смертних, де єдиний мох — це декоративний, а не магічний!

— Тому й маємо такі результати, — з легким підколом зазначив Кассандр, але його тон був більше втомлений, ніж сердитий.

— Гаразд, гаразд, я все приготую, — я зробила театральний жест рукою. — Але якщо ви всі такі розумні, то, може, самі цим займетеся?

Кассандр тихо зітхнув, але в його очах було щось схоже на приховану усмішку.

— Настоянка потрібна до полудня, Корделія. Інакше твій титул «великий майстер плутанини» стане офіційним.

— Знаєш, Касс, — відповіла я, підбираючи баночки з полиці, — у тебе справжній талант. Якби сарказм був магією, ти б уже став верховним чаклуном.

— А ти б стала його учнем, — відрізав він, повертаючись до своїх флаконів.

Офелія засміялася, а я пирхнула, але не відповіла. Усе одно його не перемогти.

Дверi знову дзвiнко скрипнули, цього разу неспiшно. На порозi з’явився юнак iз густим пшеничним волоссям, одягнений у білу сорочку з коротким рукавом і блакитні джинси широкого крою. Його одяг виглядав настільки буденно, що я мимоволі усміхнулася. Здавалося, він прийшов прямо з мого світу. Потрусивши невеличкою коробкою, юнак ступив кілька кроків уперед. Вiд вiдкритого погляду та широкої ангельської усмiшки одразу ставало тепліше.

— Добрий день, — сказав він. Тон чаклуна одразу налаштовував на приємну розмову.

— Сейрiс! — привiтав його Вельмор, швидко підійшовши ближче й потискаючи йому руку. — Що цього разу привіз?

— Рога айрумiв і кілька хвостів тритона для настоянок. Рiдкiсні, як замовляли. Сподіваюся, це все ще актуально? — запитав Сейріс, легко посміхаючись і кидаючи погляд на Кассандра.

Касс теж потиснув йому руку, киваючи:

— Актуально, як завжди. Давай сюди.

Юнак передав коробку, і я мимоволі придивилася до нього уважніше. У ньому було щось невимушене, навіть невинне, і я зловила себе на думці, що він дуже схожий на смертного — такий простий і справжній. Посмішка Сейріса виглядала такою щирою, що я мимоволі затримала на ньому погляд.

— О, привiт, Сейрiсе! — голосно вигукнула Офелiя, з’являючись біля стола і миттєво змiнивши тон. Вона обiйшла його, оцiнюючи поглядом з голови до нiг. Її рухи були настільки очевидними, що навіть Сейріс не стримав короткого смішку.