Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Сумніваюся, — відказала. — Так, щоб на мілину не сісти.

— Це буде те, що треба, — буркнув він.

— Значить, так і буде.

Він сперся на стіл, і під золотавою шкірою випнулися дужі м’язи.

— За кілька днів маємо бути в Дерні — якщо хочемо провернути цю оборудку, не привертаючи до себе уваги.

Він мав рацію. Треба працювати якомога хутчіше. Та якщо Паєві розрахунки правильні, наступного дня можемо піти крутіше до вітру.

— Це він отак і піднявся, правда? — Вест опустився на стілець і глянув на мене.

— Що?

— Завдяки Грозовим Тенетам. Завдяки ним Сент сколотив свої статки й узявся торгувати.

— Так, — погодилася. — Кілька років знадобилося, щоб розвідати та прокреслити мапу Грозових Тенет, поки він рушив у власний рейс. Перше судно придбав на гроші, добуті з затонулих кораблів.

Вест мовчав, ніби уявляв цю картину. Ніби уявляв себе на місці Сента.

Мотузочка з низкою курячих богів гойднулася у віконному отворі, камінці клацнули один об один.

— Гадаєш, вони справді приносять удачу? — спитала.

— Поки що спрацьовувало. — Запитання його ніби здивувало.

Губи вигнулися в кривуватій усмішці, і мені здалося, що в цій відповіді міститься неозвучене зустрічне запитання — тільки от не второпала, яке саме.

Підхопила білий камінчик, що лежав на куті стола.

— А це що?

— Це з Узбережжя.

— А! — чомусь раптом зніяковівши, поклала камінь назад.

Вест зизом зиркнув на мене.

— Це мені Сент вручив разом із «Жоржиною». Щоб не забував, звідки я родом.

Я присіла на краєчок столу і скептично посміхнулася. Сент хотів, щоб Вест пам’ятав своє місце. І той чомусь його тримався.

— Я знаю, тобі відомо, що Вілла моя сестра, — мовив він, знову сухішим голосом. — І знаю, що ти побувала в нашої матері.

Вдивлялася в нього, відшукуючи на обличчі зблиски гніву, що зазвичай на ньому

запалювалися. Та в його очах усе ще стояли якісь невимовлені слова.

— Я не хотіла. Я не знала, куди ми…

— Пусте.

Знову сперся ліктями на стіл, почухав підборіддя, а я замислилася: нащо він так сказав? Це ж таки важило. Мабуть, одна з небагатьох речей, що для нього важать.

— Ти весь час приховував це від інших?

— Може, вони і знають, та не показують. Нічого не запитують. Але ми з Віллою давно домовилися нікому не казати, що якось пов’язані одне з одним.

Я кивнула. Повідомити комусь, що Вілла його сестра, означало б дати цій людині владу над собою. І над нею. З тієї ж причини ніхто за межами корабля не знав про стосунки Пая та Остера.

— Вілла мала більше шансів на судні, аніж на Узбережжі, тож я підштовхнув події, — мовив він так, ніби мусив це визнати. Із усвідомленням того, що це недешево їй обійшлося.

— А що ваш батько? — спитала стиха.

Та це вже я дозволила собі забагато. Навіть не зрозуміла, чому озвучила це запитання — хіба що справді хотіла дізнатися.

— За кілька годин стемніє. — Вест звівся і відчинив рундук, що стояв під стіною.

— Що ще потрібно зробити? Я можу допомогти.

Озирнувся на мене через плече — і на мить здалося, що він усміхається.

— Гаразд.

Дістав із рундука широкий плаский скребок і сунув ручкою під ремінь.

Раз він узявся за цей інструмент — отже, збирався почистити корпус. Морські жолуді, мідії, водорості та ще купа всіляких створінь селяться на днищах суден і витворюють щось на кшталт власного плавучого рифу. Та на Тенетах не можна тягати на собі таких зайців. Корпус має бути гладенький, щоб ні за що не чіплятися.

Робота ця брудна й марудна. Вест гадає, що я на неї не здатна або не згодна.

— Тебе непокоїть осадка? — спитала його.

Глибина, на яку судно занурене у воду, — найважливіший чинник, через який можна сісти на риф. Проте «Жоржина» вирушила порожняком і під новими вітрилами — тож іде поверхнею рівненько.

— Просто зараз мене все непокоїть.

Кришка рундука затраснулася. Стягнув сорочку через голову, поморщившись від болю, який ще віддавався в тілі від усякого незручного руху. Та полетіла на койку, а Вест рушив повз мене на палубу.

Я трохи постояла перед дверним отвором, хвильку поміркувала, відтак пішла за ним. Тільки й устигла побачити, як він переліз через леєр і щез за бортом. Знизу пролунав сплеск. Крізь відчинені двері каюти озирнулася на стіл і білий камінчик на його куті.

Зайшла в напіврубку, відчинила настінну шафку, покопирсалась на поличках і знайшла ще один скребок і молоток.

Вілла зі шканців зацікавлено позирала, як я скидаю черевики, перелізаю через леєр і наповнюю груди повітрям. Затиснула інструменти в

кулаках, виставила руки вперед і пірнула в море. Вода навколо збурилася, я не виринаючи покрутилася сюди-туди: ага, ось і Вест, пливе до корми — посеред незмірного блакитного простору, що розпростерся навколо. Під днищем судна тягнулися довгі стрічки водоростей. Вест зависнув, ухопившись за корпус, а я підпливла до нього.

Чутно було тихеньке клацання і булькання від мушель, що поприліплювалися до корабля; я примостилася поряд із Вестом, приставила скребок до скупчення морських жолудів і загатила по ньому молотком.

Хвильку капітан спостерігав за моєю роботою, відтак знову взявся за інструмент. Він не збирався мене приймати, як решта команди. Так він тоді і сказав, коли голосував «за». Але якщо я збиралася стати членом екіпажу, мала знайти спосіб, як викликати до себе довіру.

Навіть якщо для цього доведеться порушити ще одне правило Сента.

«Ніколи, за жодної обставини не показуй, хто для тебе важливий».

Стрибнувши у воду, я ризикнула. Розкрила свої карти. Що мені важило не лише знайти «Жайвір» чи потрапити в команду. Що мені важливий Вест. І я щораз менше боялася того, як він реагуватиме, коли зрозуміє це.

Роздiл тридцять шостий

Грозові Тенета здіймалися над тихою водою, ніби випиналися настовбурчені хребці занурених під воду драконів.

Пай стояв на носу,