Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

Факультет некромантії заховався на іншому куточку академії, так само віддалено, як і корпус менталістики. Та він, на відміну від високої, хоч і похиленої будівлі, був низьким і надзвичайно довгим. 

Віконечка у ньому були малесенькі, розміром з м’яч, і деякі з них – навіть заґратовані. А з підвалів, які, я впевнена, займали найбільшу частину факультету, до поверхні піднімалися десятки незрозумілих мені труб і скелець. 

На ґанку нікого не було, тож я сама переступила поріг і почала спускатися вниз – єдиним бодай якось освітленим коридором. І спускалася я довго – два поверхи вниз, а потім ще кілька стрімких поворотів з крутими сходами, наче це була вежа, перевернута догори дриґом. Кристали ставали все більш тьмяними, і коли я вже подумала, що залізла зовсім не туди, куди слід, я почула голоси. 

– …я міг би впоратися і без неї. 

Хтось кахикнув. 

– Можливо. Але Тава нам допомагатиме, бо, якщо ти забув, ми для цього її сюди й привели. 

Нозері розлючено випустив повітря. 

– Це ти її привів. Вона вбивця, Яроше! І з цими новинами все стає тільки небезпечнішим. А що, як вона дізнається–

Я підступала ближче до кабінету, так тихо, як тільки могла. Але щойно я зійшла з останньої сходинки і опинилася перед оббитими залізом важкими дверями, голос перервався. 

Петлі натужно скрипнули, і назовні визирнув кислий некромант. 

– А ось і ти, – пробурмотів він майже приречено і ширше розкрив двері. – Проходь. 

Кабінет, у який я потрапила, і не був кабінетом взагалі. Це була лабораторія, обладнана так добре й завалена такою кількістю артефактів, що сумніву не залишалося – належала вона саме деканові. 

І я хотіла б довше пороздивлятися цінне начиння некромантського лігва, але увагу відвернула одна деталь: Ярош, що схилився над великим столом, що зайняв чи не половину кімнати. 

А ще – мертве тіло Санена, що лежало на цьому ж столі. 

Старого окутувала майже прозора чарівна плівка, і через неї я майже не бачила його лиця, але тільки раділа цьому: коли я лягала спати, в мене з голови не йшло побачене того дня. Те, як його шкіра почала звисати, відкриваючи м’ясо і м’язи, і кров, так багато крові… 

Я відчула несподіваний і різкий приступ нудоти, тож відступила і вхопилася рукою за стіну, намагаючись втриматися на ногах. 

– Таво! – Ярош повернувся до мене і одразу ж підступив ближче, притримуючи мене за передпліччя. – Так, видовище не з приємних. 

Він довірливо схилився до мене, а я нарешті огледілася кімнатою. Окрім купи випадкових артефактів і записів через маленькі дірочки у стінах кудись тягнулися десятки трубок і труб, усі різних розмірів. А через них, відображаючись у дзеркалах і маленьких кристалах, прямо на стіл падали пучки концентрованого білого світла. 

– Місячна схема Бейля, – недбало пояснив Нозері, підступаючи до стола і розкладаючи руки й ноги Санена у тільки йому й відоме положення. – Дуже корисно для того, що ми збираємося робити. 

Я стала трохи рівніше, все ще намагаючись не дивитися на лице Санена. 

– А що ми збираємося, власне, робити? 

На обличчі Нозері з’явилася посмішка, яка не віщувала взагалі нічого хорошого. Він трохи підкрутив кілька скелець, аби світло відображалося прямо Саненові на лице. 

– Звісно ж, ми будемо піднімати труп. А ти спробуєш залізти до нього у мізки та зрозуміти, що ж він бачив перед смертю. Можливо, це дасть нам зачіпку до нашого вбивці. 

Я здійняла брови і похитала головою. 

– Це звучить цікаво, але неможливо. Мозок вже помер, я просто не зможу в ньому нічого знайти – ані думок, ані спогадів. 

Некромант кілька секунд дуже пильно дивився на мене, а після цього перевів важкий погляд на Яроша, мовляв – я ж тобі говорив. І від цього одного кулаки стиснулися, тож я додала крізь зуби:

– Але нічого не заважає спробувати. 

Я побачила усмішку Яроша навіть через плече, і від цього щоки трохи потепліли, але я дуже сподівалася, що цього не видно у напівтемряві підвалу. Нозері різко і коротко кивнув і взявся за якісь останні, незрозумілі мені налаштування, 

Верес тим часом підійшов до мене і поклав на плече долоню. 

– Не варто нервуватися, – сказав він тихо мені майже на вухо. – Я тут для того, аби захищати тебе, якщо раптом щось піде не так. 

Я стрепенула плечем, скидаючи чужу руку, але блиск меча на Ярошевому стегні таки заспокоював. Я ще ніколи за усі свої двадцять сім років життя не мала справи із мертвими – і сподівалася, що так воно й залишиться надалі. 

Живими я могла керувати, а якщо не керувати, то принаймні дізнатися, про що вони думають. Мертві ж були… мертвими. В них не було думок, не було емоцій, і для керунку ними потрібна зовсім інша магія, якою я не володію. 

Тінь Яроша залишилася за моїм плечем, і спиною я відчувала, наскільки він близько: волосся на потилиці трохи ворушило його спокійне дихання. 

– Готово. – Нозері зробив кілька кроків від столу. – Зараз зніму стазис з Санена – приготуйтесь, що пахнути буде не трояндами.