Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

– То тепер ми можемо захиститися від менталіста? – раптово подав голос Мейлі, прокручуючи в пальцях перстень, який він перетворив на захисний артефакт. 

– На деякий час. 

– Навіть від сильного? – не вгавав він, і я повільно похитала головою.

– Ні. Але ви виграєте собі кілька митей, аби втекти. Або щоб вбити менталіста, – сказала я, і тільки потім зрозуміла, що саме. Та забирати слова було пізно, а студенти дивилися на мене великими і переляканими очима. Я тільки зиркнула на них у відповідь. На диво, від подальної незручності мене врятував той самий Мейлі. 

– А що нам робити, якщо це буде хтось і справді сильний? – в його голосі з’явився підступ. – Наприклад, як Тава ла Шедд?

По рядах стільців пройшов тихий гомін голосів – наляканий і здивованих, а я завмерла. Невже він знав? Як він міг дізнатися? Та довгий, пильний погляд на хлопця мене трохи заспокоїв; в ньому було бажання мене зачепити, та й тільки. Жодного проблиску розуміння – або ж лорденятко було кращим актором, ніж я підозрювала. 

– Ніяк, – сказала я просто. – Проти Тави ла Шедд ви повністю безсилі. Але, на щастя для вас, вона мертва. 

Студенти мовчали якусь мить, а тоді я махнула рукою. 

– Все, благодійність на сьогодні завершилася. Гуляйте, – я відвернулася від них і побрела під дуба, аби забрати гардину і кошик з-під продуктів. Я чула, що за моєю спиною студенти починають потрохи збиратися і шарудіти стільцями, а потім до мене почали наближатися чужі легкі кроки. 

– Непогано, зовсім непогано, – почувся переливчастий голос, за яким я впізнала артефакторку Ївгу.

– Дякую, – холодно озвалася я, погладжуючи мордочку Грози. 

Шан-Леббо заправила за гостре вухо пасмо волосся і продовжила:

– Не ідеально, але я здивована, як добре ти знаєш артефакти, – на її трояндових губах розквітла поблажлива посмішка. – Особливо як на людину, що ніколи не навчалася в академії. 

Я не стала на це відповідати. Ївга тільки ще раз змахнула своїм довгим білявим волоссям та манірно пішла геть, розхитуючись на своїх високих підборах. Виглядала вона довершено, майже ідеально – а я відчувала себе, як вичавлена ганчірка. 

…а ще потрібно йти до Нозері й допомагати йому з трупом Санена. Ось що я б точно не хотіла бачити перед сном; але, вочевидь, я не була у позиції, аби відмовляти. Кошик повис у руці більшою вагою, ніж я очікувала, і тоді я пішла геть – аби ніхто зі студентів не встиг прилипнути до мене із запитаннями, на які я не мала жодного бажання відповідати. 

У голові все ще крутилося те, що я сказала Мейлі. Тава ла Шедд мертва. І справді мертва, і в це повірили усі. Клану Вілфреда вже не існувало також – і те, що я все ще була тут, у стінах академії, слугувало цьому найкращим доказом. 

То… тепер я й справді могла почати нове життя – і яка насправді різниця, чи тут, чи в Керні? Якщо я розкрию цю справу, мене не відпустять. Але й не зашлють назад – щонайменше, я на це дуже сильно сподівалася. 

Я мушу допомогти. Просто мушу. Навіть не через нашийник чи те, що за мною майже цілодобово хтось стежив… Але я й сама вважала це правильним, так? Мені ніколи не подобалося вбивати. 

Я ніколи не хотіла цього робити. А ще менше я хотіла, аби хтось надихався моїми діями.