Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"

«Для чого ж ви неточно висловлюєтесь?» – грізне випалював він, і викритий привселюдно Бубир давав обіцянку віднині подавати тільки точну інформацію.

Отже, каюсь. Подав неточну інформацію. Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Даґестану. Просто я за свої гроші поїхав до Даґестану на тиждень – головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу.

Тож усе, що я бачив у Даґестані і розповів вам, можете віднести на карб того, що я не тільки мисливець, а й громадянин, і окроме качок управився ще дещо побачити в солонцюватій долині Даґестану (хоч дехто, їздячи на курорти, не бачить нічого, окроме докторів, дієти, душів і дамочок).

Вийшло так, що була дуже сувора зима і качки перекочували до Азербайджану. Грошей у мене же не було, окроме як на квиток до Харкова, але в мене були (і зараз є) по гроб життя друзі серед машиністів. Отже, я вибрався на паротяг і подався до Азербайджану, доки сягають зв’язки даґестанських машиністів, а саме до станції Девічі.

Вантажний паротяг весело збігав з гір, важко витягав з долин, вистоював на станціях, а деякі гордовито проходив, він не цікавився пасажирами. Обіруч його одпливав Даґестан і то були ліси.

Листопадні і голі, вони стояли в засохлих травах, серед осінніх кущів, прорізались надвоє і відкривали вічну ріку Самур, що не замерзає ні в зимі, ні літом, і впадає в теплий Каспій, що бачить тут лід тільки весною, вигнаний сонцем лід з увістя Волги. На грузькому надбережжі Самуру чорнів слід величезної кабанячої ратиці. Це були теплі краї, якими йшов зараз вантажний потяг, і я згадав колись написаний вірш про пташиний потяг і теплі краї.

Грайворін

Понад верхів’ям голим

ніби чорний край борін

Летів самітній

з поля

грайворін.

Був

лютий

місяць:

Дико кракав він,

бо пролітав,

Де люди

місять

плугом

бруд

у чорну далечінь.

Він дико кракав,

пролітаючи гіллям:

Гілля стирчало

з гір

і витикалося

із ям.

Кололо хмари,

– вир

крутився

хмар,

Звивавсь

від болю

і за обрії тікав.

І далі він летів

і дико кракав він.

Понад верхів’ям

одинокий грайворін.

Один як око

над незліченим гіллям,

Що лізло з гір

і плазувало з ям.

Він дико кракав,

далі він летів

степами понад кураєм,

що вітер пригинав долів.

Один як око

і горів,

дивився він

За гір

краї,

де хилитавсь туман,

Де Алтагир

виходить

на Лиман.

І от одкрилося:

– кривий, мов сагайдак,

між синіх гір

улився Таршанак

У Алтагир,

де як сокира – саксаган

Сталлю й саєтою

без краю ліг Лиман.

О, тепле море,

о, бажаний океан!

І крила

грайворін

простерті

склав.

І в хвилі

піняві

в обійми

смерті

впав.

Тільки цей грайворін летів до Мелітопільського лиману, лиману Молочної Ріки, що замерзає взимі, хоч і не надовго.

А потяг мандрував уподовж вічного Каспію, що не замерзає ніколи. Але краєвиди і я, і грайворін бачили ті самі.

Розумний читач давно вже догадався, що вірша «Грайворін» написано для того, щоб показати краєвиди ранньої зими і пізньої осени, сумні й нерадісні в природі. Голе гілля, жовті очіски трави, колюче лахміття кущів ростуть з мокрої, і гливкої, грузької, холодної землі. Над усім похмурі хмари, не то на дощ, не то на сніг. Абиякі краєвиди.

Тож, щоб показати ці краєвиди в рухові, треба було дати рух почерез краєвиди. Для цього над пролітає грайворін. Отже й краєвиди летять назад, як зараз пливуть назад повз вікно вагона такі самі краєвиди Даґестану. Таким способом у віршеві забезпечено динаміку.

Але вірш призначено не для грайворонів, а для людей, і не тільки тих, що живуть у містечку Грайворон. Люди могли б зважати, що грайворонові мандри і подорожі для них нецікаві. Хай собі летить. Довелося, щоб зацікавити розумного читача грайвороновим рухом, надати йому риси романтичні. Став це вже не грайворін, а мало не Байрон, і прагне півдня, як англійський поет, і летить на теплі моря, як бухгальтер на курорт. Романтичні тюркські назви річок і заток посилюють відповідне вражіння.

Едгар По теж написав баляду про «Ворона». Тільки в нього в баляді ворон пристроєний для настрою, а тут, навпаки, настрій пристроєний для ворона, сам же ворон пристроєний для руху.

Таким чином позначається діялектична суперечність поміж одним з найцікавіших поетів буржуазної Америки і одним з найцікавіших поетів Радянської України.

Бо я справді один з найцікавіших авторів Радянської України, і вам, розумний читачу, я можу це сказати прямо. Бо читачів у мене поки що мало, але зате ж і дурних серед тих читачів теж мало.

XXIV

Десь за Самуром почався Азербайджан. Географічно Азербайджан – це, так би мовити, продовжена поширена ідея долини Даґестану. Плодюча долина межи горами й морем чимраз ширшає, теплішає, нафта з-під ґрунту все багатша, індустрія чимраз могутніша.

Вони поруч себе лежать, ці дві республіки, ті самі тюрки населюють ту саму долину, але Даґестан одна з найвідсталіших республік Союзу, а Азербайджан одна з найпередовіших.

І національне питання тут уже в інакшій стадії. У Даґестані всі залізничники і більшість службовців були росіяни й українці. Тут понайбільше тюрки. З-під червоного диску начальнико-станцієвого кашкету визирає смагле обличчя й чорні глибокі очі.

І от змінюється сама природа. Все ті ж назад пливуть ліси, але в них як гриби повиростали тартаки, гуральні, садки, бурові башти. Палало багаття, стук сокир і спів пилок доходив з вітром до потяга. Росли риштовання. Прозорі візерунки їх вирізьблялися над низьким