Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

«Мадам Браун і П’єрові Брауну, з почуттями, які поєднують

усіх тих,

на кого

“Мовчання моря”

наринуло в ці чорні дні, і зі щирою повагою від

Веркора».

Я у відпустці, я тримаю в руках шматочок Історії, і це неймовірно тепле, неймовірно приємне відчуття.

200

Тривожні чутки ходять про Гайдріха. Буцімто він залишає Прагу. Зовсім залишає. Завтра він летить до Берліна, і невідомо, чи повернеться. Це, звісно, полегшить життя чеському народу, однак це також означає, що операція «Антропоїд» зазнала невдачі. Новини ці тривожні для десантників, а ще — хоча вони про це навіть не підозрюють — для французів. Власне кажучи, історики подейкують, що, можливо, Гайдріх, вважаючи своє завдання з приборкання Протекторату виконаним, забажав, як то кажуть сьогодні, «нового виклику». Покаравши наочно Богемію і Моравію з нечуваною жорстокістю, він мав намір узятися за Францію.

І ось Гайдріх збирається в Берлін, йому треба обговорити з Гітлером усі умови. У Франції неспокійно, Петен і Лаваль — нікчеми. Якщо Гайдріх розправиться з французьким Опором так, як він розправився із чеським, це буде пречудово.

Лише гіпотеза, однак підкріплена візитом протектора до Парижа два тижні тому.

201

Отже, у травні 1942 року Гайдріх провів один тиждень у Парижі. Я знайшов в архівах Національного інституту аудіовізуальних матеріалів зафільмований звіт про ці відвідини: уривок французької кінохроніки тих років, а саме п’ятдесятидев’ятисекундний репортаж, присвячений візиту Гайдріха, із типовим для сорокових років гугнявим супроводом: «Париж. Пан Гайдріх, генерал СС, голова Служби безпеки і представник Райху в Празі, прибув за дорученням голови СС та керівника німецької поліції пана Гіммлера, щоб офіційно поставити на посаду пана Оберґа, дивізійного генерала СС та генерал-майора поліції окупованих територій. Як відомо, пан Гайдріх є президентом Міжнародної комісії кримінальної поліції, у роботі якої завжди брала активну участь і Франція. Під час свого перебування в Парижі високий гість прийняв генерального секретаря поліції пана Буске й державного секретаря пана Ілера. Також у пана Гайдріха відбулася зустріч із паном Дарк’є де Пеллепуа, щойно призначеним генеральним уповноваженим із єврейського питання, та з паном де Бріноном[50]».

Мене завжди цікавила ця зустріч Гайдріха з Буске, дуже хотілося б побачити стенограми їхніх розмов. Після війни Буске довго намагався переконати всіх, що начебто чинив спротив Гайдріхові й не погоджувався на його вимоги. Дійсно, він рішуче відмовився поступитися щодо одного пункту: обмеження виняткових прав французької поліції, які головним чином стосувалися арешту людей, а саме євреїв. Насправді ж, Гайдріх не бачив жодної проблеми в тому, щоб євреїв арештовувала місцева поліція, — менше роботи для німців. Він розповів Оберґові, що, як показує досвід управління в Протектораті, широка автономія для місцевої поліції та адміністрації має дати найкращі результати. Звісно, за умови, що Буске керуватиме своєю поліцією «так само, як керують поліцією німецькою». Але Гайдріх не мав жодних сумнівів, що Буске саме та людина, яка йому потрібна. Від’їжджаючи з Парижа, він сказав: «Єдиний, у кого молодість поєднується з розумом і авторитетом, це Буске. Із такими людьми, як він, ми побудуємо Європу завтрашнього дня, ту, яка значно відрізнятиметься від Європи сьогоднішньої».

Коли Гайдріх повідомляє Рене Буске про майбутню депортацію з концтабору Дрансі інтернованих євреїв-апатридів (тобто людей, що не мають французького громадянства), той сам пропонує депортувати ще й інтернованих на території вільної зони[51]. Оце так запопадливість!

202

Рене Буске, як відомо кожному, протягом усього свого життя лишався другом Франсуа Міттеррана, однак це не головне, що ставиться йому за провину.

Буске не був ані поліційним шпиком, як Барбі, ні керівником розвідки вішістської міліції, як Тув’є, ні навіть префектом, як Папон у Бордо. Це політик дуже високого рівня, який мав перед собою блискучу кар’єру, однак обрав шлях колабораціонізму й заплямував себе участю в депортації євреїв. Це саме він у липні 1942 року організував облаву, відому також під кодовою назвою «Весняний вітер», яку здійснювали силами французької поліції — не німецької, — зігнавши тисячі євреїв на зимовий велодром «Вель д’Ів». А отже, відповідальність за, мабуть, найганебніший учинок в історії французької нації лежить на Буске. І те, що країна називалася тоді Французька держава, анітрохи не виправдовує це діяння. Скільки Кубків світу треба здобути, щоб змити таку пляму?

Після війни Буске вдалося вийти сухим із води, але участь в уряді Віші коштувала йому політичної кар’єри, яка, здавалося, була призначена цьому чоловікові. Утім, він не опинився на вулиці, працював у всіляких урядових комісіях, писав у газеті «Депеш дю Міді», де, попри все, проводив жорстку лінію антиґоллізму… з 1959 до 1971 року. Одним словом, Буске користався тим, що керівний клас виявив до нього неабияку терпимість, як зазвичай виявляє до своїх найбільш скомпрометованих представників. Потім він став учащати — гадаю, не без хитрого замислу — до Сімони Вейль[52], що пережила Аушвіц, однак не знала про діяльність Буске під час режиму Віші.

І все ж у вісімдесятих роках минуле таки наздогнало цього чоловіка, і 1991 року його було звинувачено в злочині проти людяності.

Судовий процес обірвався, коли два роки по тому Буске вбили в його власному домі. Я добре пам’ятаю, як фанатик, що його застрелив, виступав перед пресою відразу після вбивства, перед тим як поліція прийшла його арештовувати. Пригадую, чоловік здавався задоволеним, він спокійно пояснював, що вчинив це лише для того, щоб усі про нього говорили. Уже тоді його поведінка видалася мені цілковито божевільною.

Цей марнославний недоумок, що з’явився неначе з кошмару, якого й сам Дебор[53] не наважився б вигадати, позбавив нас процесу, який був би вдесятеро цікавішим за процеси Папона й Барбі вкупі, цікавішим за