read-books.club » Сучасна проза » HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне 📚 - Українською

Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

45
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх" автора Лоран Біне. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 60 61 62 ... 86
Перейти на сторінку:
процеси Петена й Лаваля, Ландрю[54] й Петіо[55] — це був би процес століття. За свій ганебний замах на Історію цей несосвітенний кретин дістав десять років, із яких відсидів сім, і тепер розгулює на свободі. До таких, як Буске, відчуваю найглибшу відразу, я зневажаю їх усім серцем, але досить лише подумати про те, яким безглуздим є це вбивство, про масштаби втрат, яких зазнали історики через цього ідіота, про викриття, яких не бракувало б під час процесу і які тепер безповоротно для нас утрачені, — і мене охоплює ненависть. Звісно, він убив не безневинного, але сам став могильником істини. Усе заради трьох хвилин слави в телевізорі! Яке жахливе, яке безглузде справдження ворголівського передбачення, та ще й посиленого вп’ятеро[56]! Моральне право вирішувати, чи заслуговує ця людина на життя, чи ні, мали тільки його жертви, живі й мертві, які потрапили до пазурів нацистів через таких людей, як він. Однак я переконаний, що вони б хотіли бачити Буске живим. Яке розчарування вони, мабуть, відчули, коли дізналися про це абсурдне вбивство! Мені осоружне суспільство, яке породжує таку поведінку й таких психів. «Мені не подобаються люди, байдужі до істини», — писав Пастернак. А ще гірше — ті виродки, які, хоч і байдужі до істини, однак активно їй заважають. Усі свої таємниці Буске забрав разом із собою в могилу… Але досить, від цих думок мені вже недобре.

Процес Буске міг би стати французьким еквівалентом процесу Айхмана в Єрусалимі[57].

203

Гаразд, поговорімо про щось інше! Я ось натрапив на спогади Гельмута Кнохена[58], якого Гайдріх під час свого візиту до Парижа призначив головою німецької поліції у Франції. Кнохен стверджує, що Гайдріх тоді поділився з ним однією думкою, якої доти нікому ще не казав. Це свідчення датоване… червнем 2000 року, п’ятдесят вісім років по тому!

Начебто Гайдріх йому сказав: «Війну виграти не вдасться, треба шукати компроміс і підписувати мирний договір, але, боюся, Гітлер цього не зможе визнати. Потрібно подумати над цим». Отже, Гайдріх розповідав про мирний договір у травні сорок другого року, ще до Сталінградської битви, коли Райх здавався могутнім як ніколи!

Кнохен убачає в цьому надзвичайну далекоглядність свого начальника, якого він вважав набагато розумнішим за інших нацистських високопосадовців. Він стверджує, що протектор Богемії та Моравії розглядав можливість скинути Гітлера, й на підставі цього пропонує оригінальну версію: вбивство Гайдріха було справою рук Черчилля, який у жодному разі не міг дозволити, щоб хтось позбавив його цілковитої перемоги саме над Гітлером. Одним словом, англійці підтримували чехів, адже боялися, щоб такий розважливий нацист, як Гайдріх, не скинув Гітлера й не врятував нацистський режим, пішовши на компроміс і підписавши мирний договір.

Підозрюю, що Кнохену просто була вигідна ця версія про участь у змові проти Гітлера, щоб применшити свою, куди реальнішу, роль у поліційному апараті Третього райху. Цілком імовірно, і через шістдесят років він сам уже щиро вірив у те, що розповідав. Я ж гадаю, що це байки. Утім, все-таки наводжу їх тут.

204

Я бачив на одному інтернет-форумі висловлювання читача, який переконаний, що Макс Ауе, герой книжки Джонатана Літтелла, правдивий персонаж, бо «Макс — дзеркало своєї епохи». Ба ні! Він видається правдивим (читачам, котрих легко ошукати), тому що він — дзеркало нашої епохи — епохи, коротко кажучи, нігілістичного постмодерну. Ні з чого не випливає, що цей персонаж є нацистом. Навпаки, Ауе вочевидь відмежовується від доктрини націонал-соціалізму, критикуючи її, і тому не можна сказати, що в його образі відображено шалений фанатизм, який панував у ті часи. З іншого боку, це відмежування, яке він демонструє, ця пересиченість усім, ці його постійні недуги, ця схильність до філософського розмірковування, ця аморальність, із якою він сам змирився, цей його понурий садизм і жахливе сексуальне невдоволення, що без упину гризе його зсередини… ну звісно ж! І як тільки я відразу не здогадався? Нараз мені все ясно: «Милостивиці» — це «Уельбек серед нацистів», усе дуже просто.

205

Здається, я починаю розуміти: я пишу інфрароман.

206

Я відчуваю: вирішальна мить наближається. «Мерседес» уже виїхав. Незабаром він буде тут. Празьке повітря насичене чимось, що проймає мене до кісток. На кожному повороті дороги немовби накреслена людська доля, далі ще одна, і ще одна. Я бачу голубів, що злітають із голови бронзового Яна Гуса, а позаду — найпрекрасніша декорація у світі, собор Тинської Богоматері, храм Діви Марії з двома чорними шпилястими вежами, той самий, поряд із яким мені щоразу хочеться впасти навколішки від захвату перед його величним і лиховісним сірим фасадом. Серце Праги б’ється в моїх грудях. Я чую дзенькіт трамваїв. Я бачу людей у сіро-зелених одностроях. Їхні кроки дзвінко відлунюють по бруківці. Я там, майже. Я мушу туди потрапити. Я мушу повернутися до Праги. Я повинен бути там, коли все станеться.

Я повинен описувати це там.

Я чую гуркіт двигуна чорного «мерседеса», машина мчить дорогою, яка звивається, наче змія. Я чую дихання Ґабчика, він, запнувши плащ, туго підперезаний, чекає на тротуарі. Я бачу Кубіша на протилежному боці й Вальчика, що стоїть на вершині пагорба. Я відчуваю гладеньку крижану поверхню дзеркальця в кишені Вальчикової куртки. Ще зарано, ще ні, už nie, noch nicht.

Ще ні.

Я відчуваю, як вітер шмагає в обличчя двох німців, що сидять у машині. Водій їде швидко — я знаю це достеменно, я тисячу разів читав свідчення, які це підтверджують, щодо цього можна не хвилюватися. «Мерседес» мчить щодуху, і та частина моєї уяви, та, якою я найбільше пишаюся, безгучно летить за машиною. Вітер забиває дух, двигун реве, а пасажир знай підганяє свого велетня-водія: «Schneller! Schneller!» Швидше, швидше — однак пасажирові невідомо, що час уже сповільнює свій біг. Невдовзі за поворотом хід життя завмре, і планета припинить обертатися тоді, коли зупиниться «мерседес».

Але не зараз. Я чудово знаю: ще зарано. Ще не все зроблено, не все сказано. Звісно, мені б хотілося відтягувати цю мить вічно, хоча водночас я всім своїм єством прагну до неї.

Словак, моравець і богемський чех також чекають, і я дорого заплатив би, щоб відчути те, що відчувають зараз вони. Та я занадто зіпсутий літературою. «Але в мені є щось таке страшне»[59], — каже Гамлет. Навіть у таку мить на думку мені спадають шекспірівські рядки. Нехай мені буде пробачено. Нехай вони мені пробачать. Усе це

1 ... 60 61 62 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"