Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

От тільки він більше не тринадцятирічний хлопчик. Він був упевнений, що переріс не лише своє дитяче кохання, а й зайву романтичність й вразливість!

Високий лорд був такий роздратований, що, хоча б й усього на мить, але його таки відвідала малодушна думка: придумати пристойний привід та втекти на день на Стіну, щоб провітрити мозки.

Проте зроби він це, й він перший би ніколи не пробачив собі такої малодушності. З цієї причини він, вкотре за цей ранок, зітхнув, після чого, сяючи усмішкою, помахав у відповідь рукою Її Високості й… пішов назустріч своєму «страху», з кожним кроком усе чіткіше усвідомлюючи, що усе більше й більше червоніє під, дивлячись в сяючи щастям очі дівчини.

Від ганьби зрештою не витримати та, подібно до закоханого тринадцятирічного хлопчика, першим відвести очі, його врятував трирічний молодший син Лукреції та Жордана, Жан.

– Дядьку Нік! Дядьку Нік! Скажи їм, що я вже дорослий! І що мені можна з вами гратися! – волаючи на усю горлянку, попросив він.

– Ще й який дорослий! Ого, який важкий! – підхопивши хлопчика на руки, навмисне поморщився Ніколас. – Такий важкий, що мені тебе просто вже не підняти! – вдавано заохкавши нібито від болю, демонстративно вимучено простогнав він. – Ось тому, хлопче, дорослі й ходять ніжками, – професорським тоном сповістив він малюка, опускаючи його на лід. – Й, само собою, навіть й не сумнівайся, тобі можна з нами грати!

Той кивнув у відповідь із найсерйознішим виглядом. І тут же поцікавився у хлопчаків, що стояли неподалік:

– Ну що, чули? Дядько Нік сказав, що я дорослий! І що мені можна з вами грати! А він тут найголовніший! Принаймні поки! Мені так тато сказав!

– Дя-аадя Ні-іік! – відразу ж тужливо заканючили хлопчаки. – Він же шмакодявка! Ну яка із ним гра? Він же ж й на ковзанах ледве стоїть, заб’ємо ж ненароком!

– Хто на ковзанах ледве стоїть? Я на ковзанах ледве стою? – обурився малюк. – Та я знаєте, як можу! – І тут же й показав: стрілою зірвався з місця, пролетів кілька метрів по льоду, потім різко загальмував, намагаючись ефектно розвернутися… от тільки вийшло не так, як хотілося й земне тяжіння узяло над ним верх.

– Ха-ха-ха-ха-ха! – дружно засміялися хлопчаки, тільки-но п’ята точка малюка торкнулася поверхні льоду. – Говорили ж тобі, не вмієш кататися, не лізь на лід, маля!

– Я вмію! – зі сльозами на очах заперечив малюк.

– Звичайно ж, вмієш, – запевнила його Вівіан. – А лід на те й лід, щоб на ньому послизалися й падали, так, Ваша Високосвітлість? – звернулася вона до «найголовнішого тут, принаймні поки що».