Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Мені такі трабли без потреби. У нас інше завдання. І тут, всупереч порадам полководців минулих часів, цим воїнам абсолютно без потреби розуміння маневру. Досить чітко та швидко виконувати наказ.

Сергій теж не до кінця зрозумів мій задум, але запитань не ставив. Довіряв. І тільки коли я вишикував свою рать у похідну колону і пішим порядком рушив у бік королівського намету, спитав тихенько:

— Впевнений?

— Нахабство восьме диво світу. Ніхто й чхнути не встигне, як шашка стрибне в дамки… — запевнив я його. І про всяк випадок додав: — Не бійся, прорвемося.

Караул біля шатра з грошима пильнував, незважаючи на загальну суєту. Щойно ми наблизилися на відстань менше десяти кроків, четверо гренадерів — власники видатних вусів, одразу ж оголили клинки і навели на нас пістолі.

— Загін, стій! — наказав я своїм і одразу вимогливо додав, звертаючись до варти: — Старший варти, до мене!

  Статут караульної служби напишуть кількома століттями пізніше, так що моя нахабна вимога викликала лише деяке замішання.

— А ти хто? — після невеликої паузи поцікавився один із вусанів. Мабуть, той самий старший.

— Зміна варти.

— Яка ще зміна? — здивувався він. — Ми лише годину тому заступили.

— Нічого не знаю. У мене наказ про посилення. Бачиш, яку купу народу зігнали? А якщо є сумніви — намет короля он там, — тицьнув рукою у відповідному напрямку. — Пішли, спитаємо, з чого це Його Величності захотілося так терміново чати посилити? Чи зрозумієш сам, що недавній вибух і весь цей бардак у таборі не просто так?

Гренадеру мій глузливий тон зовсім не сподобався, але йти до короля з питаннями — хотілося ще менше. Хто не знав, що Карл крутий у гніві і скорий на розправу. Перезирнувся з товаришами, знизав плечима і сховав зброю.

— Гаразд. Приймайте пост…

— Ви двоє… — одразу почав я розпоряджатися, — ставайте ліворуч від намету. Ви праворуч. Ти, ти і ти — займіть позицію з тильного боку. Решта — біля входу. І в обидва дивитись! Щоб муха не пролетіла!

Бачачи, як нова охорона дисципліновано виконує накази, вусач остаточно заспокоївся.

— А що нам робити?

— У вас свій командир. Його й питайте… — і вирішив ризикнути. — А хочете, залишайтеся з нами. Мені такі досвідчені вояки зайвими не будуть.

— Ну, ні… — не чекаючи відповіді старшого, поквапилися решта й найбільше, наймолодший, який мало не пританцьовував від нетерпіння. — Ти, Улафе, якщо хочеш, вартуй далі. А мене капітан просто з фургона Рудої Елізи витяг. Навіть на те, що я вже встиг їй заплатити, не зглянувся. Тож, бувайте. Може, надолужу ще…

Улаф від таких слів тільки крякнув. Потім махнув рукою, мовляв, робіть, як знаєте, я вам не нянька і попрямував кудись углиб табору.

— Ф-фу… — полегшено видихнув Сергій. — А якби вони погодились?

— У короля Карла стало б чотирма гренадерами менше, — посміхнувся я. — Ну все. Сім-сім, відчини двері? Чи який там пароль?

— Пароль? — перепитав новгородець. — Навіщо? — потім вийняв шаблю, змахнув і одним спритним ударом розпоров тканину намету. — Ми й так увійдемо. Без дозволу…