Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

Треба, треба їхати в землі амазонок. Якщо раніше я кивав головою і без конкретних обіцянок давав Бджілці та Іридії привід вважати, що згоден з їхньою агітацією і таки дозрів для подорожі (ну, так чого лише не пообіцяєш гарній дівчині, щоб отримати своє), то зараз мені самому захотілося побувати там. Щоб на власні очі побачити загадковий Чорний Собор, і по можливості заволодіти... гм, ну якось отримати у користування їх таємні розробки.

Оброблені тютюном дідуся Карачуна бомбарди шандарахнули так, що цілком могли зійти за середнього розміру землетрус. І це ми ще чекали на вибух…

Не знаю, чи пушкарі вирішили для більшого ефекту вистрілити одночасно з усіх разом, чи перший вибух детонував усі запаси вогневого зілля в радіусі ста метрів, але вийшло не тільки оглушливо, а й надзвичайно зворушливо. У прямому значенні.

Була б у свеїв ще хоч одна бомбарда, зайвий віз із порохом чи артилерійські позиції трохи ближче до монастиря — стіни останнього такий феєрверк могли й не витримати. І так каміння зверху лавиною посипалося.

Звели дурневі Богу поклони бити, так він чоло об підлогу розтовче. Помічники, трясця… Хотіли ляхам допомогти, а мало не здали Карлу монастир. З такими помічниками й вороги не потрібні.

Утрирую, звичайно. У таборі шведів панувала така паніка, що навіть якби в цей момент відкрилися ворота Ченстохови і з них вийшла процесія ченців з ключами від обителі, ніхто б на них навіть уваги не звернув. Як не звертали на тріумфуючий і насмішкуватий крик, що долинали зі стін монастиря. Причому в таких виразах, які ніяк не пасували до християнської смиренності та чистоти помислів.

Паніка — це не просто страх, з яким можна впоратися самостійно. У цей момент людину охоплює ірраціональний, тваринний жах, і всі думки, всі бажання пригнічуються єдиною потребою — втікати. Куди завгодно, але прямо зараз, цієї ж миті. Величезні армії, що багаторазово перевищують за чисельністю супротивника, виявлялися розбитими вщент через те, що воїнів захопила паніка.

І командиру треба мати неабияку волю і користуватися незаперечним авторитетом, аби зуміти зупинити бійців, що кинулися навтьоки.

Не знаю, як там з авторитетом було у шведів, а ось моя, вчасно прокачана, популярність і лідерство спрацювали.

Я, загалом, не ставив перед собою подібного завдання, просто забарився, роздумуючи чому мій секретар-суфлер нічого не повідомляє про виконання завдання і нагороди, які належать мені за це. Пункти досвіду, популярність, тощо… по прейскуранту. Вибух був, гармати знищені, монастир врятовано — а в ефірі тиша. Чи мені треба перед світлі королівські очі з'явитися для винагороди, і це закриє квест?

А поки думав, мало не впав з ніг від потужного поштовху. Згрупувався, встояв і схопив за рукав кривдника. Ним виявився шведський гренадер. Воїн дивився крізь мене очманілими очима і машинально намагався звільнитися від незрозумілої перешкоди, яка зупинила його стрімкий забіг.

— Стояти! Куди преш? Очі роззуй! Не бачиш — офіцер перед тобою!

У такому стані рудовусий здоровань навряд чи зміг би відрізнити корову від коня, але грізний і впевнений тон зачепили у підсвідомості вбиту роками служби звичку підкорятися командирам.

— Винен, пане капітане... — пробурмотів він ледве ворушачи язиком, і не перестаючи бігати навкруги стривоженим поглядом.

Капітане? А чому ні? Мій зведений загін цілком на роту тягне. О! До речі, про загін. Я зараз практично вільний.

— Зброю куди подів, герой?

— Зброю? — перепитав гренадер з таким здивованим виразом, ніби загалом уперше в житті це слово почув.

— Зрозуміло... Що там тобі по штату належить? Пістоль, бомби та кошкодер? Бомб та меча зайвого немає, а пістоль можу дати.

Замість шведа відповіла система.

Шведський гренадер вступає до вашого загону. Залишилося вільних місць — «113». Згодні прийняти?

А чому б і ні? Думка з'явилася, як завжди, несподівано. Але саме вона суттєво збільшувала шанс позитивного результату задуманої нами з Сергієм експропріації.

— Тримай зброю, вставай у стрій!

Гренадер прийняв пістоль і закрутив головою, вишукуючи названий стрій, але крім новгородця, за бажання здатного зійти за двох, нічого схожого не побачив. Ну, це справа поправна. Адже у вирішенні будь-якого, навіть найскладнішого завдання, головне зрозуміти алгоритм. Далі справа техніки...

Не втрачаючи ні секунди, я схопив мушкетера, що пробігав повз, і повторив з ним ті ж маніпуляції, що і з гренадером. Спрацювало… Правда, мушкетеру не довелося нічого видавати з власних запасів, оскільки купецька кмітливість виявилася вищою за всілякі похвали. Я ще тільки приводив шведа до тями, а новгородець вже тягнув з найближчої «піраміди» оберемок мушкетів і списів. Хороший може вийде помічник, якщо його таємні справи не завадять.

За мушкетером до мого загону прийшов пікінер. Потім — одразу два мечники. Як виявилося, рідні брати. Тому й трималися разом.

Загалом справа пішла, як на добре змащеному конвеєрі. Мені менше десяти хвилин знадобилося, щоб очолити загін із двадцяти бійців. Які, хвала ігровій механіці, зараз віддані особисто мені не менше, ніж своєму королеві. А то й більше. Перевіряти, щоправда, не ризикну — раптом якийсь захисний скил спрацює, і вся гоп-компанія дружно перетвориться з благонадійних свеїв на зрадників або дезертирів. З відповідним ставленням до них решти.