Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Ну, от куди тебе знову несе?

Його пальці відчули легке тремтіння, що пронеслось по ногах Лєри (ну, хоч якісь реакції!), а сама вона почервоніла до верхівок вух:

– Вдягтись, – ледве чутно пролопотіла вона. – Нога ж не болить.

– Лєра, нога не болить, тому що я знеболив. Та рана ще не затяглась. Потрібно, щонайменше, годину. Вранці взагалі можеш хоч і танцювати. А поки що, – він знов підхопив  її на руки, – тобі доведеться потерпіти мене у якості засобу твого переміщення ще деякий час.

– Я так і звикну, – пробуркотіла вона майже своїм звичним тоном, поки він ніс її до її спальні.

Невже вона почала повертатись до свого нормального стану? Хоч щось приємне.

– Так і я звикну, – зітхнув він, опускаючи дівчину перед шафою з одягом. – Обережніше: на ногу не ступай.

Лєра здійняла на нього очі, обдавши синьо-зеленою хвилею, в яку так і тягло зануритись, й кашлянула:

– Кхм! Чи буде мені дозволено, нарешті, одягнутися у щось більш відповідне слову «одяг»?

Ігор попрямував до дверей, внутрішньо тріумфуючи: нехай буде їдучою, зухвалою – будь-якою – тільки не мовчить, втупившись в одну точку! На виході озирнувся:

– Що будеш на вечерю?

Лєра знизала плечима:

– Я не вибаглива.

От і добре! Він спустився до кухні й заповзявся чаклувати над сковорідкою: інколи хотілось приготувати щось своє. Не бог зна що, та іноді виходило непогано. І зараз це повинен бути омлет з овочами. Поки блюдо доходило до кондиції, позвав Тимоша. Той, як не дивно, знов з’явився за першим покликом. Це на нього так поява Валерії у домі вплинула? Чи вболіває за цілісність свого довгого капосного язика?

– Замовиш фірмовий фруктовий салат у Світлояри й рахат-лукум.

– І булки з родзинками, – тихо буркнув домовик.

– Та, хоч з чорносливом!

– Зрозумів! – з задоволеним виглядом зник той в одну мить.

З боку сходів почулись кроки: намагаючись ступати лиш на пальці пораненої ноги, на кухню шкутильгала Лєра. Ні, ну, вона хоч коли-небудь робить те, що їй кажуть?! Вимкнувши плиту, Ігор поспішив назустріч дівчині, підставляючи їй своє плече та надаючи можливість перенести вагу тіла на нього ж. Щоправда, довелось за талію обхопити й знов відчути тремтіння, що пролетіло по ній, та це, якраз, також порадувало: знов у ступор не впала, значить із препаратом вгадав. Всаджуючи її на стілець, пробуркотів:

– Казав же: не тривожить ногу поки що. Ти хоч когось у цьому житті слухаєш?

– Якщо не помітили, – пирхнула вона, – то я цілих чотири роки досить старанно слухала вас.

З цим не можна було не погодитись: все, що він озвучував на лекціях, повз її вуха точно не пролетіло. Дивно, як їй вдалось зберегти здорову мотивацію у плані навчання в тих умовах, в яких вона зростала. Він підняв її особову справу в архіві дитбудинку, й вона просто рясніла «чудовими» характеристиками: «груба, нестримана, агресивна». Як можна було довести ось це тендітне творіння до такого стану?! Попри все, вона не зламалась. Навіть в університет примудрилась поступити, хоч і за пільгами, та прохідний бал набрала максимальний. От тільки часом скидалась навіть не наїжаченого їжака, а на дикобраза, що стріляє своїми голками, гостроту котрих він мав честь відчути першого ж дня їхнього знайомства.

Ігор поклав омлет їй на тарілку:

– Натякаєш, що мій авторитет не розповсюджується далі викладацького поля діяльності?

Лєра обдала його досить скептичним поглядом:

– Не вгадали. Можу й без натяків нагадати, що дехто обіцяв по поверненню надати свою, – вона ковзнула очима по ньому зверху-вниз так, що в нього самого тремтіння по шкірі промчалось, – багатостраждальну тушку на поталу моїй невгамовній допитливості. А я з задоволенням послухаю. І це – точно не лекція.

У голові миттєво промайнула думка про те, що свою тушку він готовий надати їй на поталу і в інших планах, та розсудливо заткнув її якомога далі, пам’ятаючи про надмірну лякливість цього кудлатого дива. Щоправда, свою кудлатість вона зараз прибрала в об’ємну косу й стала дуже схожою на одного казкового персонажа, за винятком кольору волосся. Його уява послужливо доповнила образ, і він вирішив, якщо дівчина не відмовиться, завтра втілити його у життя. А, може, й сьогодні. Хоча, ні – сьогодні їй краще відпочити. Він наповнив свою тарілку, розлив сік у склянки й спіймав сміхотливий погляд Лєри, коли вона кинула його на напій.

– На вино можеш не розраховувати, – осміхнувся він. – У тебе й так з гальмами не все до ладу.

– Хто б казав, – пробурчала вона, втупившись в їжу та колупаючи її виделкою.

– Так-так, – зітхнув він, – я також не бездоганний. Тож, обійдемось соком цього разу.

– Ви намагаєтесь втекти від теми, – Лєра ковзнула по ньому осудливим поглядом.

– Не намагаюсь. Допитуй, – він вчергове прокрутив у голові придуману для цього розповідь, сподіваючись, що проколи в ній не виявляться.

Зі столової висунулась голова Тимоша:

– Куди десерт?

Ігор кивнув на стільницю поряд з плитою:

– Туди постав.

– І можу бути вільним? – з надією дивився на нього домовик, поглядаючи на пакунок з булками у руці.

– Все перевірив?

– Ображаєш! – пирхнув Тиміш.

– Вільний, – приречено зітхнув Ігор, дивуючись раптовому нападу власної м’якотілості.

Зате приємно було спостерігати за Лєрою, в очах котрої в міру проявлення десерту й одночасного з ним розчинення у повітрі домовика, виникало дивовижне захоплення, що породжувало сплеск яскравих синьо-зелених іскор, схожих на один чудовий камінь, що так підходив до її очей.

Його повсякдення було для неї дивом. Хотілось би частіше бачити її захоплене обличчя з такими сяючими очима. І він був би зовсім не проти, щоб об’єктом подібних емоцій був він сам, та доведеться почекати. Він не стане, як виразився Тиміш, «жерти квітку», а ляже поруч тим самим тигром і буде його оберігати від будь-чиїх зазіхань. Цей аромат належить тільки йому. От такий він егоїст!

Лєра перевела погляд на нього, і в ньому було точно не захоплення: