Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Вибач, що висмикую з відпустки. Сам розумієш: Олег з Ольгою взяли відгули й зі своїми хлопчаками до Зимолісся відправились. Руслан у столиці зі звітом. В мене, як на зло, перевіряючі звідти ж. А тут потрійне проникнення.

– Допитали?

Чоловік примружився:

– Тих, кого ти в живих залишив?

Ігор спалахнув:

– Антон! Миттєвий присуд наздогнав лиш одного!

– А, якщо він був головним серед них?

– І що з того? Ти ж знаєш, нав’їх наймають, але їм ніколи не повідомляють усіх деталей. Навряд чи він міг розповісти щось важливе. Тим більше, коли в тебе починає палати горло, мимоволі станеш відвертим. Та все, що він з себе вичавив: «Ми просто полювали».

Антон підвівся й підійшов до вікна, з якого відкривався приємний краєвид на головну площу із фонтаном у центрі та трояндами по периметру:

– А, якщо не просто?

– Звісно, ні, – Ігор осміхнувся. – Що вони сказали? Їх винайняли рушити за сигналом?

Голова Ради озирнувся:

– Саме так.

– Значить, хтось тут відстежує мої переміщення й добре вивчив мої звички. Тобі це ні про що не говорить? До того ж, цей «хтось» встиг навіть роздивитись імпульсивність Валерії, котра у місті лише декілька днів, і використати це. Він підійшов надто близько, а ми й не припускаємо – хто?

Антон підійшов до нього й зіперся на стіл поруч:

– Пропонуєш розпатрати мізки всіх і кожного?

– У світлі останньої події, в мене з’явилось просто звіряче бажання зробити саме це, – рикнув Ігор.

– На щастя, – співрозмовник розсміявся, – поки що у моїй владі не дозволити тобі перетворювати людей на овочі, – він прискіпливо подивився. – Все ще не хочеш піти до Стрибор’я? Там тебе не дістануть, – він помовчав. – І цю дівчину також.

Колвін нервово хитнув головою:

– Красно дякую! І що на нас з нею там чекатиме? Я ніколи не прийму пропозицію Креслава!

Антон поклав руку йому на плече:

– Ігор. Ти досвідчений бойовий маг – кращий з усіх, кого я знаю. Але навіть тебе можна затиснути у кут. Особливо тепер, коли в тебе з’явилась слабкість. І про неї вже знають.

– Я, як-небудь, сам розберусь зі своїми слабкостями.

– Сам?! Два напади менше, ніж за десять днів! І обидва з конкретною направленістю.

Ігор скреготнув зубами, його жовна заграли, а з очей ледь блискавки не летіли. Він здійняв стемнілий погляд на свого колишнього наставника:

– Натякаєш, що я став надто небезпечним для вас?!

– Ти зовсім здурів?! – гарикнув Антон. – Я коли-небудь давав привід сумніватись в мені?!

– Раніше й не давав! – у тон йому прогарчав Колвін.

Чоловік навис над ним загрозливо:

– От, якби це сказав хтось інший, я б йому добряче приклався, – він важко видихнув і випрямився. – У тебе здають нерви, Ігоре. Ти весь на емоціях. А це призводить до помилок. Таким, як ми з тобою, краще не набувати подібних слабкостей.

– О, так! А краще взагалі здохнути, – буркнув Ігор.

Антон рушив до свого крісла й опустився в нього:

– Пробач. Все це складно. Та втрачати того, хто тобі дорогий…

Договорити він не встиг, оскільки у кабінеті матеріалізувався хранитель будівлі й втупився у Колвіна:

– Повідомлення від Тимоша.

Ігор напружився:

– Що?

– Сказав, що ванна у крові…

– Чо-о-о-рт! – тільки й встиг проревти він, вилітаючи з кабінету.

На порозі він натиснув на браслет, і вже через хвилину летів по сходах у вітальні, боячись навіть уявити, що Лєрка встигла витворити. Влетівши у ванну, він завмер: дівчина, обмотавшись рушником, сиділа на полу. Її права ступня (знову?!) була у крові, і з неї таки натекла невеличка кривава калюжка. Поруч валялись скляні уламки якогось флакона, один з яких, мабуть, і був винуватцем події, судячи по яскраво червоним слідам на ньому. А Тиміш намагався замотати іншим рушником кровоточиву рану дівчати.

Лєра здійняла на Ігоря злякані очі:

– Флакон з шампунем ненароком вислизнув, коли я його на полицю ставила, й впав під ноги. Хотіла відскочити, та один уламок виявився прудкішим за мене і я прямо на нього…, – вона поморщилась від болю.

Колвін підхопив її на руки й поніс до кімнати, прошипівши по ходу:

– Ти-имі-і-ш-ш…, – він ледь стримався, щоб не додати щось міцніше, – нормально не можна було повідомити?

– Так я й повідомив, – той збентежено знизав плечима. – Хазяйка порізалась – у ванній калюжка крові.

Лєра озирнулась на домовика, потім подивилась на Ігоря, при цьому судомно уп’явшись пальцями у рушник, стягнутий на грудях:

– А що сталось?

– Нічого, – пробурчав той, – окрім того, що я почув про море крові у ванній. Картинку уявив відповідну.

– Пробачте, – майже пошепки вимовила вона, – я знов додала проблем.

Та що ж таке?! Сьогодні наче всі змовились мозок йому виносити?! Та, ковзнувши поглядом по її нещасному блідому, як примарне місячне сяйво, обличчю, віддав перевагу – промовчати. Багатообіцяюче зиркнув на Тимоша:

– Передай Антону, що все гаразд. Буде час – зв’яжусь.

Штовхнувши ногою двері, він увійшов до своєї спальні й опустив дівчину на ліжко. Та знов подивилась якось зацьковано:

– Я забрудню вашу постіль.

– Ну, вважай, що мій внутрішній естет б’ється зараз в агонії від подібного святотатства. Через хвилину повернусь, й зможеш виразити своє співчуття з цього приводу.

Він увійшов до лабораторії й згріб з полиці: крововідновлювальне, ранозагоювальне, регенеруюче. Налив у лабораторну склянку води з дезінфектантом та прихопив пару паперових рушників і бинт. З усім цим добром повернувся до спальні й наткнувся на зляканий погляд. Ну, так, рушник: голі плечі й практично голі ноги – гарні та довгі. Чорт! І одна з них знов потребує лікування. От про це і думай, Ігоре!

Він присів на краєчок ліжка й потягся до намотаного на ступню рушника, помітивши краєм ока, як дівчина поморщилась у передчутті екзекуції. Акуратно знявши тканину, він потягся пальцями, з яких заструменів фіолетовий серпанок, до рани на підошві, й провів ними вздовж порізу. Після чого зайнявся обробкою, відмітивши, що Лєра заспокоєно видихнула, зрозумівши, що болю не буде. Коли, покінчивши з усіма маніпуляціями, він закріпив пов’язку, дівчина надто жваво рвонула підводитись на ноги, та була перехоплена за витончені щиколотки (за що встиг спіймати!):