Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

Якщо вкинути в шпарину один пенні, можна потягнути за великий важіль, і тоді ставалося диво — варвари оживали й шкутильгали в бій.

— Він свій напій туди вилив, — поскаржився бармен. — Може, мені здається, але тепер вони навіть сильніше хитаються.

Смерть якийсь час спостерігав за грою. Мало йому траплялося видовищ, які б його аж так пригнічували. Ті варвари так чи інакше загинуть, то нащо по них ще й стріляти?

Нащо?..

Він підніс руку зі склянкою й помахав нею, звертаючись до інших відвідувачів:

— ВИ. ВИ. ЦЕЄ, ОТ ВИ ВЗАГАЛІ УЯВЛЯЄТЕ, ЯК ЦЕ, КОЛИ В ТЕБЕ ПАМ’ЯТЬ ТАКА ХОРОША, ЩО ПАМ’ЯТАЄШ НАВІТЬ ТЕ, ЧОГО ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ? В МЕНЕ ТАКА. О, ТАК. ТОЧНО ТАКА. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ. ТАК НІБИ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО... Є ТІЛЬКИ МИНУЛЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛОСЯ. А ЩЕ. А ЩЕ. А ЩЕ. ВСЕ ОДНО ТРЕБА РОБИТИ СВОЄ. ЗНАЄШ, ЩО МАЄ СТАТИСЯ, І ВСЕ ОДНО РОБИШ ТЕ, ЩО МУСИШ.

Він роздивився обличчя навколо. У «Барабані» звикли до алкоголічних лекцій, але не до таких.

— РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ. РОЗУМІЄТЕ, ЩО ОТ БАЧИТЕ ВИ ПЕРЕД СОБОЮ ВІДДАЛІК РЕЧІ, НІБИ АЙСБЕРГИ В ТУМАНІ, АЛЕ НІЧОГО З ТИМ РОБИТИ НЕ МАЄТЕ ПРАВА, БО... БО... БОТАКИЙЗАКОН. НЕ МОЖНА ПОРУШУВАТИ ЗАКОН. МУСИТЬБУТИЗАКОН.

БАЧИТЕ ОЦЮ СКЛЯНКУ, ТАК? БАЧИТЕ? ВОНА ЯК ПАМ’ЯТЬ. ВСЕНСІЩО КОЛИ ТУДИ НАЛИТИ ЧОГОСЬ ПО ВІНЦЯ І НАЛИВАТИ ДАЛІ, ТО СКІЛЬКИ НАЛЛЄШ, СТІЛЬКИ Й ВИЛЛЄТЬСЯ, ТАК? ФАКТ. В УСІХ НА СВІТІ ТАКА ПАМ’ЯТЬ.

ЦЕ НЕ ДАЄ ЛЮДЯМ ЗБЖ... ЗБЖ... ЗБОЖ... ВТРАТИТИ ГЛУЗД. КРІМ МЕНЕ. ОХЯНЕЩАСНИЙ. УСЕ ПАМ’ЯТАЮ. ТАК НІБИ ВОНО ТІЛЬКИ ЗАВТРА СТАЛОСЯ. ВСЕ.

Він опустив погляд на склянку.

— АГА, — сказав він. — ЯК ДИВНО ІНОДІ БУВАЄ ЗГАДУВАТИ, ПРАВДА?

Це було найвидовищніше знепритомнення з усіх, які бачив «Барабан». Високий незнайомець у чорному падав на спину повільно, мов дерево. Без слабодухого підкошування колін, без марних спроб схопитися за стіл. Він просто перейшов із вертикального положення в горизонтальне так, ніби виконував перевертання геометричної фігури.

Коли він досягнув підлоги, кілька відвідувачів заплескали в долоні. А тоді спробували попорпатися по його кишенях — точніше, спробували знайти кишені, але не знайшли. А тоді викинули його в річку[27].

У велетенському Смертиному кабінеті палала свічка. Палала — і не вигорала.

Сюзен нервово гортала книжки.

Життя непроста штука. Про це вона знала — це було Знання, якого вона набула разом із цим фахом. Була й така штука, як просте життя живих істот, але воно було... як би це сказати... простуватим.

Були й інші форми життя. Міста жили своїми життями. Мурашники й бджолині рої жили своїми життями, що були сумами усіх дрібніших життів. Світи жили своїми життями. Навіть боги жили життями, якими їх наділяли ті, хто в них вірив. Світ прагнув життя. Воно було спільним і вкрай поширеним благом. Усе бодай трохи складне за своєю суттю діставало частку цього спільного блага — точно так само, як щось, наділене бодай якоюсь масою, на додачу діставало ще й силу тяжіння. Усесвіт вочевидь прагнув самоусвідомлення. А це означало, що в саму тканину часу й простору була увіткана дещиця жорстокості.

Можливо, навіть музика могла зажити, якщо проіснувала на світі досить довго. Життя — набувана звичка.

Бо ж кажуть: «Не можу ту кляту мелодію викинути з голови». Коли це не просто ритм, а серцевий ритм.

А все живе прагне розмножуватись.

Нудль Від-Душі-Відриваю любив прокидатися вдосвіта, коли є можливість продати мушку ранній пташці.

Він облаштував собі робочий стіл в одній з майстерень Крейдяна. Загалом же він був проти такого поняття, як постійне представництво. Звісно, було в цьому понятті й дещо хороше — можна було легко його знайти. Але ділова стратегія Нудля була спрямована в протилежний бік — це він знаходив покупців, а не навпаки.

Того ранку його примудрилося знайти чимало людей. Багато хто з них мав при собі гітару.

— Добре, — сказав він Асфальтові, чия пласка маківка ледве визирала з-за стола, — ти все зрозумів? У тебе є два дні, щоби дістатися Псевдополя, а там звітуватимеш панові Стукоштоку з «Бульпіта». І щоби всі чеки зберіг.

— Так, пане Нудль.

— Вибратися з міста на кілька днів — гарна ідея.

— Так, пане Нудль.

— Я ж нагадав тобі, щоби всі чеки зберіг?

— Так, пане Нудль, — зітхнув Асфальт.

— Тоді йди собі.

Нудль більше не звертав уваги на троля й підкликав групу гномів, які терпляче на це чекали.

— Гаразд, хлопці, ходіть сюди. То ви хочете бути зірками у світі музики, що качає?

— Так, пане!

— Тоді слухайте сюди...

Асфальт подивився на гроші. Їх було замало, щоби кілька днів годувати чотирьох людей. Співбесіда за його спиною тривала.

— І як ви себе звете?

— Ну, «Гноми», пане Нудль, — сказав головний гном.

— «Гноми»?

— Так, пане.

— Чому?

— Бо ми і є ними, пане Нудль, — терпляче пояснив головний гном.

— Ні-ні-ні, так не піде. Це нікуди не годиться. Вам потрібна якась така назва, трохи, — тут Нудль поворушив пальцями в повітрі, — така, щоби качала. Щось таке. А не просто «Гноми». Треба, щоби ви були... Ох, навіть не знаю. Треба щось цікавіше.

— Але ми цілком собі гноми, — сказав один з гномів.

— «Цілком собі гноми», — повторив Нудль. — А це може й спрацювати. Гаразд. Я вас записую в «Гроно» на четвер. А ще, звісно, на наш фестиваль. Звісно, оскільки він безкоштовний, то й вам не заплатять.

— Ми тут пісню написали, — сказав головний гном голосом, сповненим надії.

— Добре, добре, — відповів Нудль, щось шкрябаючи в нотатнику.

— Вона зветься «Мені щось в бороді застрягло».

— Добре.

— І послухати не хочете?

Нудль відірвався від нотатника:

— Послухати? Та я нічого не встигну, якщо цілими днями музику слухатиму. Ідіть собі. До наступної середи. Хто там далі? Ви всі тролі?

— Ага.

Із цим гуртом Нудль вирішив не сперечатися — тролі-бо більші за гномів.

— Чудово. Але треба О перекреслити. «Тролі». Так гарніше. П’ятниця, «Латаний барабан». І фестиваль. Ясно?

— У нас тут пісня...

— От і молодці. Далі!

— Це-от ми, пане Нудль.

Нудль пильно дивився на Джимбо, Кивуна, Довбня й Паскуду.

— Як ви після вчора