Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Фінья, ошалілий від горя, збіг вниз білими сходами до моря.
— Хто ти? — заволав він. — Хто ти є?
— Ой леле, — відповіла вона, — я — дев'яте чудо Міста Дев'яти Чудес.
І вона попливла зі своїми дітками у море, і там пропала.
* * *
Звідкись із глибини саду почулося низьке, схоже на звук флейти пугукання сови. На мить мені здалося, що Верховний Жрець дивиться на мене, але світло каганця так блимало й звивалося морським шашелем, кидаючи примхливі тіні, що задумливий погляд Орема неможливо було простежити. Мирос та інші слухачі зааплодували, вітаючи Ков’янову сестру, обмінюючись зауваженнями про дотепність та зворушливість казки. Орем нахилився і стиснув мені руку.
— З пам'яті! — тріумфально виголосив він. — Все це з пам'яті. Вона не може прочитати ані слова.
Я підвівся, виправдовуючись втомою, і один з молодих чоловіків завів мене у темну спальню. Єдиним світлом тут було те, що сочилося з іншої кімнати. Не хвилюйся, сказав я собі. Просто виживай, виживай, поки вони не принесуть тобі тіло і поки те тіло не розсиплеться на вогні. У моїй уяві полум'я все прибувало: ось вже великі багаття, а далі цілі сонця. Молодий чоловік обляскав долонями ліжко — чи то перевіряючи, наскільки воно стійке, чи то шукаючи змій. Врешті він залишив мене самого, і коли я сів і скинув черевики, то виразно почув голос жерця з іншої кімнати:
— Так, Нічний Ярмарок.
Нічний Ярмарок. Я ліг і накрився шорсткою ковдрою. Інші ще розмовляли до пізньої ночі, жартували й сміялися. Вранці водянисте сонце показало мені вишкрябані стіни кімнати з візерунками тіней від плюща, що ріс над вікном. Ангел знову не прийшла. Зі стіни на мене дивився образ богині Елюет: вона стояла навколішки й обнімала біле телятко. Вираз її темного обличчя був сумним, а під її постаттю виднівся напис: «Бо я любила тебе без перепочинку».
Глава чотирнадцятаНічний Ярмарок
Наступного дня ми поїхали далі вглиб Долини. А від радху Ков'яна у всіх напрямках ширилося повідомлення, яке оповіщало про Нічний Ярмарок. Місце проведення — біля села Нуїллен, майже на крайній східній околиці Файяліту. Ця новина вирушила до Тербрісу, Ханаурі, Лівалло, Нархавліну, малих сіл у тіні веж, порослих мохом. Ми подорожували в кареті, що підстрибом їхала дорогами, посипаними рінню. Мирос правив кіньми, а я сидів поруч на візницькому сидінні. Іноді ми зупинялися на узбіччі й пили молоко з важких глиняних чаш, ховаючись в тіні каштанів та обганяючись од мух, а молоді дівчата, які нам його продавали, розмовляли з нами з гортанним акцентом своєї країни і цокали язичками, коли Мирос їх дражнив. Вони припрошували нас придбати мед і сир у черепках або в'язанки сушеної риби. Одна навіть намагалася продати нам шкіру видри. У них були жваві очі й не надто старанно заплетене волосся, завжди у чотири коси, іноді з олов'яними або скляними намистинками на кінцях.
На гребені одного з пагорбів ми проїхали під знаменитою аркою Ванадіаса, великого архітектора Гробниць Хадфи. Рожевий камінь світився проти неба, вкритий різьбленням, що зображало збирачів урожаю, танцюристів, дітей і тварин в оздобі переплетеного кучерявого листя. Неперевершена складність та тонкість різьблення наповнила мене благоговінням і якоюсь тугою, схожою на ту, що відчуваєш перед лицем таємничого. В центрі арки пишалися горді слова «Ця Щаслива Земля», і навіть самі тіні, що залягали за нею, здавалися напоєними сяйвом.
Вночі ці тіні були глибокі й сині, радху довкола величезні й тихі, і весь світ набирав обрисів гравюри. Карета їхала повз храми й заміські вілли, їх білі силуети вимальовувались у темряві — кожен зачарований, застиглий у потоках світла. Цілющого світла, прохолодного, як роса. Минули знаменитий палац Фейлінгу, що стоїть у всій своїй перламутровій величі на тлі темного мережива власних лісів: визнаний тріумф Ванадіаса, здобутий завдяки цьому даху незрівнянної легкості, цим прикрашеним ліпниною конічним колонам білого мармуру. Мирос зупинив коней і стиха вилаявся під носом. Палац, розкішний і за нічної пори, стояв оточений гостроколами місячного світла. Навіть цвіркуни мовчали. Миросів голос, здавалося, роздер повітря, коли він вимовив безсмертний перший рядок вірша Темандейна:
«Вейль, вейль тово маньї фаларен, фаларенре Фейлінгу». Далеко, далеко на пагорбах зараз минулі лíта Фейлінгу, вітри, що кличуть, і коні сині, балкони неба. Далеко зараз коні з димом грив: дощ переслідує їх. О любове моя, якщо б ти лишила на аркуші книги цієї свій поцілунок. Ми бачимо блискавку понад узгір'ям і уявляємо, наче це місто, а інші мріють про його освітлені зали, де куриться дикий кипарис. Фейлінгу, так вони кличуть, і плачуть вони. І я оплакую з ними любов, бенкет, море квітучих катальп, лампу, що бачив тільки у дзеркалі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужинець в Олондрії (ЛП)», після закриття браузера.