Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

проштовхався крізь натовпи до самого краю міста в пошуках дельфінки, яка змусила його розсердити богиню Сарму. Але замість дельфінки у воді плавала небаченої вроди діва, зодягнена у білі шати, які колихалися довкола неї і змішувалися з її довгим чорним волоссям. — Допоможи мені піднятися! — гукнула вона. І Фінья зійшов по сходах і допоміг їй, і вона стала на ті білі сходи свого міста і лила сльози з великої радості. — Дякую тобі, благословенний чаклуне, — пролепетала вона. А Фінья відповів: — Ой леле, милостива панно, навіщо ти змусила мене грішити проти богині, яка вже й так мене ненавидить? І принцеса здивувалася: — А що таке? Що вона сказала? — Що ви тут злі чаклуни. — Ох, ні, — заперечила діва. — Це якраз вона зла; вона зненавиділа мене за мою красу. — У це я якраз цілком можу повірити, — сказав Фінья; молода особа й справді була вельми приваблива, наділена бронзовою шкірою, чорними очима та смоляним волоссям, ще й формами такими, що здатні спустошувати країни і нищити народи. Насправді він був майже засліплений нею і вважав її прекраснішою за будь-яку бачену ним жінку, за винятком тієї, яка переслідувала його у снах. А принцеса засміялася і ввела його в місто, сповнене радості, де всі, кого вони минали, вклонялися їм і засвідчували свою відданість. — От тепер ти побачиш, — сказала вона, — чи справді наше місто є місцем зла. Залишися зі мною на рік: бо я кохаю тебе.

Так Фінья залишився з нею в прекрасному місті криниць і садів. І вона сказала йому: — Це місто є містом Дев'яти Чудес. Перше чудо — це наші коні, шкарлатні та блискучі, як троянди. Друге — наші чудові білі мисливські пси, які можуть полювати на морі так само, як на суходолі. Третє — це наші музики, здатні змусити людей плакати, аж поки ті не відкинуть весь тягар своєї скорботи. Четверте чудо — це наше світло, найтонше у світі. П'яте — наші птахи, які мають розум і розмовляють, як люди. Шосте — наш фрукти: найбільш приємні для язика і такі, що зміцнюють тіло, як ніщо інше їстивне на землі. Сьоме — це наше вино, радість для язика й серця; а восьме — вода наших чудодійних криниць, настільки чиста, що оберігає нас од старості, хвороби й смерті.

— А дев'яте чудо? — запитав Фінья.

— Хіба ж не може хоч щось залишатися у таємниці? — вигукнула принцеса, сміючись, і Фінья попросив у неї пробачення за власну неввічливість. — Я вже пробачила тобі, — мило відповіла вона. Достеменно, була у неї така привабливість, яка могла б змусити позаздрити самих богів.

Фінья залишився з нею на рік і насолоджувався всіма гарними речами: полюванням на суші й на морі, а також найкращою музикою, вином і конями. Коли рік добігав кінця, вона попросила його залишитися надовше, і він погодився, бо сказав собі, що в іншому сватанні у нього був лише відчай. І він насолоджувався любов'ю принцеси, яка народила йому двійко прекрасних дітей, найбільш захоплюючими полюваннями свого життя, а ще мудрістю птахів. Насолоджувався всіма речами, за винятком того дев'ятого чуда, про яке так і не знав і яке, як вважав, мало бути найчудовішим за усі.

У Фіньї ще дотепер був кульчик, зроблений зі шматочка бурштину, який йому дала у лісі відьма Бродліан і в якому перебувала його помічниця й приручений дух, лубнесс, яка була совою з сумним жіночим обличчям. Одного разу, коли чаклун залишився сам у палаці, він потер кульчик, і лубнесс з'явилася, махаючи крилами, перед ним. — О лубнесс, — відразу заявив Фінья, — я хочу знати дев'яте чудо. — У тобі досі невдоволення нуртує? — відізвалась вона. — Так, — відповів він. — Без цього знання я не можу насолоджуватися іншими чудесами. — Що, навіть і дружиною своєю, і двійком своїх діточок? — перепитала лубнесс. — Навіть ними не можу, — відповів Фінья. — Тоді, — сказала лубнесс, — зробив ти добрий вибір, прийнявши рішення, що буть тобі чарівником. Хіба ти не помітив, що раз на рік дружинонька твоя тебе лиша — дітей з собою взявши, кудись щеза на цілий місяць? — Так, — підтвердив Фінья. — Вона ходить на священну гору за містом, бо такий у неї звичай — молитися на могилі батька. — Що ж, може буть і так, — міркувала лубнесс. — Та як наступного разý вона туди піде, ти піднімися вузькими сходами на самий верх палацу. А як до тебе підлетять її собаки, ти сміло бий ту погань по пащеках снопом пшениці, і тоді вони не пожеруть тебе. Тож увійди в кімнату на вершечку сходів. Всередині горітиме вогонь. І ще там буде інша річ. Ото ту річ ти маєш взять і кинуть у вогонь. Тоді відкриється тобі насправді дев'яте чудо міста. — Якщо я не зроблю цього, то помру, — запевнив Фінья.

Невдовзі прийшов час, коли принцеса загорнулася в плащ і сказала: — Я йду помолитися на могилі батька. Дозволь, щоб діти пішли зі мною; треба, щоб вони вивчали наші звичаї. — Так, звісно, — відповів Фінья; і вони розійшлися. Пізніше Фінья піднявся вузькими сходами, що вели на вершечок палацу, темними і запилюженими сходами, якими, здавалося, ніколи не користувалися; і тут великі пси накинулися на нього, заходилися гавкати, гарчати й бризкати піною з пащек, але він ударив їх снопом пшениці, і вони лягли й заскавуліли. На вершечку сходів він відчинив двері й увійшов у маленьку і брудну кімнатку, де на колоснику чадів огидним димом вогонь. На столі лежало щось довге й чорне. Він взяв це у руки й підняв: то було довге чорне волосся його прекрасної дружини.

— Ой леле, — скрикнув Фінья, — що це таке? — І пожбурив волосся у вогонь. І враз на Місто Дев'яти Чудес впала велика тиша: музика, сміх, кроки — все припинилося, і єдиним звуком, який можна було почути, був звук самотнього голосу, що плакав і лементував.

Фінья кинувся сходами вниз і вибіг з палацу на вулицю. Місто було таким, яким він колись вперше його побачив: величезне, порожнє, витончене, покинуте навіть мишами. І знову ланцюги стогнали в пустельних криницях. Він пішов на звук плачу, і той повів його до моря; і там він побачив прекрасну білу дельфінку, а біля неї двох малих дельфіняток. І вона скрикнула у розпуці: —