Читати книгу - "Бунт моїх колишніх"

— Пробачте, — я ледве встигла загальмувати. Через невеликий зріст Павла Олександровича я ніяковіла вже вкотре за сьогоднішній вечір. Дивитися на дорослого чоловіка згори вниз чомусь було неприємно. Я спустилася на одну сходинку нижче. — Перепрошую, чи не бачили ви Робіна?

— Робіна? — Павло Олександрович миттєво став серйозним. — Якого Робіна? А… Робіна? Близького друга нашого дорогого ювіляра? Не бачив. Він, гадаю, десь серед гостей. Здається, навіть я чув, як він звертався до когось у залі хвилин зо три тому. Втім, я не надто добре запам’ятав його голос. Запитайте в когось іншого.

— Стривайте, — мені раптом захотілося вщипнути себе, щоб нарешті розірвати низку цих абсурдних подій, — ви, якщо я не помиляюсь, чудово розумієте, про кого йдеться. Вадим Робін — друг вашої молодості… Ви самі казали…

— Я?! — схоже, щипати треба було не мене, а Ожигова. — Нічого подібного. Звичайно, свого часу ми зустрічалися з Вадимом, але наше спілкування мало одноразовий, епізодичний характер. — Павло Олександрович серйозно поглянув мені у вічі. — А, до речі. Я сьогодні випив зайве і… І наговорив там тобі всякого, — на час відсутності світського товариства Ожигов легко переходив на «ти», — загалом, я був не правий. Є, бачся, ще совість у декого в цьому світі. Хоча, якщо відверто, — Ожигов хитрувато підморгнув. — Усе це — звичайнісінький блат. За мною ж справді грішки водилися, варті покарання… А вони пробачили… Тому що свій, — Ожигов говорив уже сам із собою. — Тим гірше! Тим складніше з самим собою залагодити. Коли знаєш, що тебе просто пожаліли, так мерзенно почуваєшся! Хочеться плюнути на все, почати все спочатку. Чи хоча б далі поводитися чесніше. Аби ночами спокійно спати… Не через страх перед ними, не те… Просто так легко, коли по совісті… — Ожигов глянув на мене і, здається, тільки тепер згадав про мою присутність. — Ой, що ж це я вас своєю маячнею перевантажую? Ви вже пробачте. Це все справи не стосується. Загалом, не знаю я, де ваш Робін. Не бачив. Не зустрічав. Сам я його, до речі, погано знаю, чого й вам раджу.

— Кгм, — тільки й змогла вичавити я з себе, — вибачте, щось таке здалося.

Схоже, пан Ожигов не збирався виказувати Вадима. З якогось боку це навіть радувало.

«Ідіотко! — знову ввімкнувся Здоровий Глузд. — Відчепися від людини! Невже думаєш, що Робін залишився б на вечірці після того, що вчинив? Він же чудово розуміє, що ти про все здогадаєшся та накинешся з розпитуваннями!»

«Він людина обережна, значить, повернеться, щоб не викликати підозр».

«Та хто, крім тебе, в такому бедламі взагалі увагу на відсутність Робіна зверне? І потім, добра половина гостей роз'їхалася, щойно дізналась про викрадення авто. Нікому не хочеться з міліцією розмовляти. Зараз же наїдуть. Кого тепер варто побоюватися Робіну — то це тебе та Ожигова. Павла Олександровича Вадим підкупив поверненням авто… Тебе чим він підкупив, подумай? Чому він не боїться, що ти розповіси про нього міліції?»

Це запитання на мить загнало мене в глухий кут.

«Тому що Робін довіряє мені… Знає, що я ніколи не зроблю йому нічого поганого…»

«Це чому ж він раптом так про тебе думає? — не хотів угамуватися жорстокий Здоровий Глузд. — Ви не бачилися з ним надто багато років, щоб він міг, не замислюючись, розраховувати на твою підтримку. Підозрюю, що Вадим перестрахувався стосовно тебе якимось іншим способом».

Я згадала про Когось і заходилася рахувати до десяти, щоб побороти сум'яття.

— Дівчино, будьте люб’язні, пройдімо зі мною, — владні нотки грудного баритона не залишали шансів на відновлення внутрішньої рівноваги.

Я здригнулась і рвучко озирнулася. Глузливий, холодний погляд водянистих очей. Правильні риси вродливого обличчя, з якого неможливо було встановити вік того, хто говорив. Одягнений був у цивільне.

— З якого приводу? — я намагалася говорити якомога спокійніше, навіть спробувала вдатися до презирливих інтонацій.

— Тут щойно вчинено крадіжку, свідкам необхідно зібратися біля стоянки. — Посвідчення з'явилося перед моїм обличчям і зникло, перш ніж я встигла будь-що в ньому розгледіти. Навколо ґанку мирно походжали Ожигов та Інтелігентний Молодик.

«А чому це їх не закликають у свідки? Чому не видно людей у міліційній формі? — думки замиготіли в моєму мозку. — Щоб потрапити звідси на стоянку, нам доведеться пройти вздовж неосвітленої стіни ресторану».

— Дякую за повідомлення, я підійду.

— Я проведу вас, — тоном людини, яка звикла до беззастережної покори, промовив незнайомець.

«Ось як, виходить, Робін вирішив застрахуватися від моєї здогадливості… А може, незнайомець діє без вказівок Вадима? Вирішив замести сліди на власний розсуд…»

— Я вас боюся, — зізналась я, дивлячись просто у вічі співрозмовникові. — Нікуди з вами не піду.

Він сторопів.

— Якщо свідкам слід зібратися, то я підійду туди разом з іншими, — провадила я і, не залишаючи незнайомцеві часу для заперечень, голосно заверещала: — Пане Ожигов, пане Ожигові Я з вами! Зачекайте на мене!

І прожогом кинулась до Павла Олександровича. Пострілів у спину не було.

— Ось вам і міліція, — тяжко зітхнув Інтелігент, — тепер на нас марудна справа чекає. Спробуй-но згадати всіх, хто був на вечірці!

— Але ж є список запрошених… Хоча, коли це на такі заходи люди приходили за списком? Знайомі господарів приводять своїх знайомих у той час, як половина справді запрошених на святі відсутня. Мені шкода нашої доблесної міліції.

— А мені шкода усіх нас і моєї кішки, — сумно мовила пані з замисленими блакитними