Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Як для союзників, так і для самих німців проблема створення функціональної системи урядування у повоєнній Німеччині полягала в тім, що кожен уряд потребує чиновників з досвідом. Однак переважна більшість німецьких чиновників набули досвіду в роки правління нацистського режиму, а це означало, що всі потенційні чиновники повоєнної Німеччини (включно з суддями) були або переконаними нацистами або, щонайменше, співпрацювали з ними. Виняток становили лише ті німці, які опинились у вигнанні або в концтаборах, де вони, звісно, жодного досвіду урядування набути не могли. Наприклад, першим повоєнним канцлером Німеччини став Конрад Аденауер, якого нацисти прогнали з посади мера міста Кельн. Політику Аденауера на посаді канцлера характеризували як «амністія та інтеграція», що означало «не питати кожного конкретного німця, чим він займався впродовж правління нацистів». Натомість уряд наголошував на нагальному завданні: нагодувати й забезпечити помешканнями десятки мільйонів голодних і бездомних людей, відбудувати розбомблені міста і зруйновану економіку, а також відновити демократичну систему урядування після 12 років нацистського правління.

В результаті більшість німців призвичаїлися до думки, що злочини нацистів були справою рук жменьки лиховісних керманичів, що переважна більшість їхніх співвітчизників ні в чому не винні, що прості німецькі солдати, які героїчно воювали проти Радянського Союзу, не мали за собою вини і що потреба в подальших розслідуваннях нацистських злочинів всередині 1950-х уже відпала. Фактичній відмові західнонімецького уряду переслідувати в судовому порядку нацистів посприяла широка присутність колишніх нацистів серед самих повоєнних прокурорів: наприклад, виявилося, що 33 із 47 чиновників західнонімецького кримінального бюро (Bundeskriminalamt), а також багато членів західнонімецької розвідувальної служби були керівниками нацистської організації СС. Перебуваючи в Німеччині у 1961 році, я іноді чув апологію нацистської доби з вуст старших німців, яким під час правління Гітлера було по 30-40 років; я їх добре знав, і розмовляли ми приватно. Наприклад, чоловік однієї музикантки, з якою я грав сонати для фортепіано з віолончеллю, якось взявся пояснювати мені, що здогадне знищення мільйонів євреїв було неможливим навіть з суто математичного погляду, що це є найбільшою у світі брехнею. Ще одна моя німецька приятелька старшого віку одного разу поставила мені платівку з промовою Гітлера, яку сама слухала з явним ентузіазмом і задоволенням.

1958 року міністри юстиції всіх земель Західної Німеччини нарешті організували центральний офіс для координації зусиль із розслідування злочинів, скоєних нацистами не лише в Німеччині, а й за межами території тодішньої ФРН. Провідною фігурою в цих розслідуваннях був німецький юрист єврейського походження на ім'я Фріц Бауер, який колись належав до німецької соціал-демократичної партії і якому довелося тікати в 1935 році до Данії. Щойно повернувшись до Німеччини в 1949 році, він почав вести справи нацистських злочинців. З 1956 року і аж до смерті в 1969-му він виступав головним обвинувачем від німецької землі Гессен. Фріц Бауер наголошував на тому, що німці мали судити себе самі. А це означало засудження і простих німців, а не лише лідерів, яким винесли вирок союзники. Спершу Бауер став відомим у Німеччині завдяки так званим освенцімським судам, на яких він виступав обвинувачем німецьких функціонерів низової ланки, що працювали в Аушвіці — найбільшому нацистському концтаборі поблизу Освенціма. Персонал Аушвіцу, якому він висував обвинувачення, складався з дрібних працівників — гардеробників, фармацевтів та лікарів. Потім Бауер зайнявся судовим переслідуванням нацистських поліцейських нижчого рангу; німецьких суддів, які виносили рішення проти євреїв і лідерів німецького руху спротиву (часто смертні вироки); нацистів, які переслідували єврейських бізнесменів; тих, хто мав стосунок до запровадженої нацистами евтаназії; чиновників з нацистського міністерства закордонних справ. Але найбільше непокоїло німців те, що Бауер вів справи німецьких солдатів, винних у воєнних злочинах, особливо на східному фронті, — непокоїло тому, що переважна більшість німців вважали, що ті злочини скоїли фанатики з підрозділів СС, а не прості солдати.

На додаток до цієї діяльності Бауер намагався вислідити найвпливовіших нацистів, які зникли після війни: гітлерівського поплічника Мартіна Бормана, лікаря з Аушвіцу Йозефа Менгеле, який здійснював медичні експерименти над ув'язненими, а також Адольфа Ейхмана, організатора переслідувань євреїв. Бауеру не вдалося вислідити ані Менгеле, який зрештою помер у Бразилії в 1979 році, ані Бормана, що, як з'ясувалося згодом, скоїв самогубство приблизно одночасно з Гітлером.

Але Бауеру вдалося роздобути інформацію про Ейхмана, який втік до Аргентини. Бауер вирішив, що ненадійно передавати цю інформацію німецькій таємній службі, бо боявся, що її агенти можуть попередити Ейхмана і дозволять йому втекти. Натомість він передав ті відомості ізраїльській таємній службі, якій вдалося спіймати Ейхмана в Аргентині й потайки переправити літаком ізраїльської авіакомпанії до Ізраїля, де після публічного суду його повісили. Той суд привернув увагу цілого світу не лише до Ейхмана, а й взагалі до теми особистої відповідальності за злочини нацистів. Діяльність Бауера опинилась у центрі уваги всієї Німеччини. Німці у 1960-х дізналися багато про те, що робили їхні співвітчизники в 1930-х та 1940-х роках під час правління нацистів. Усі обвинувачувані, чиї справи вів Бауер, зазвичай наводили один і той самий набір виправдань: я лише виконував накази, я дотримувався законів і правил тодішнього суспільства, я не несу відповідальності за всі ті вбивства, я був простим фармацевтом в Аушвіці, особисто я нікого не вбивав, я став бездумною жертвою нацистської пропаганди, а тому не усвідомлював хибність своїх вчинків. У відповідь на ці виправдання Бауер — і на судах, і у своїх публічних промовах — наводив такі контраргументи: німці, яких він переслідував у судовому порядку, скоїли злочини проти людяності. Закони нацистської держави були нелегітимними. Не можна виправдовувати свої дії необхідністю коритися таким законам. Немає таких законів, якими можна було б виправдати злочини проти людяності. У кожного має бути власне відчуття добра і зла, до якого слід прислухатися. Таким чином, кожен, хто брав участь у функціонуванні «машини вбивства», як назвав її Бауер, є винуватим у скоєнні злочину. До речі, згодом виявилося, що багато обвинувачуваних, справи яких Бауер довів до суду і які висували на свій захист подібні виправдання, діяли не з примусу, а згідно зі своїми переконаннями.

Насправді ж багато — мабуть, переважна більшість — справ, які вів Бауер, закінчилися невдало: навіть в 1960-х німецькі суди часто виправдовували обвинувачуваних. Сам Бауер часто ставав мішенню для словесних нападів і навіть погроз позбавлення життя. Дуже важливим було те, що Бауер знову й знову, з болісними деталями, демонстрував у німецьких судах широкому загалу, у що вірили й що робили