Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Відтоді Східна Німеччина стала державою, з якої не можна було втекти до Німеччини Західної, не наражаючись на небезпеку бути вбитим на кордоні. (Під час такої спроби загинуло понад 1000 східних німців.) Реальної надії на об'єднання Німеччини не було з огляду на конфронтацію Радянського Союзу та комуністичного Східного блоку зі Сполученими Штатами та Західною Європою. Це було приблизно так, якби Сполучені Штати розділилися по річці Міссісіпі на комуністичні східні США та демократичні західні США без перспективи об'єднання у найближчому майбутньому.

Одразу після закінчення Другої світової війни переможці-союзники всерйоз розглядали щодо Західної Німеччини такий варіант політики, який позбавив би її можливості відбудовувати свою індустрію, змусивши займатися одним лише сільським господарством, і при цьому стягуючи з неї репарації, як це робив Радянський Союз і як після перемоги у Першій світовій війні робили союзники (так званий План Моргентау). Така стратегія базувалась на поширеній серед союзників думці, що Німеччина має відповідати не лише за війни, розв'язані Гітлером, а й за Першу світову війну, начебто розв'язану кайзером Вільгельмом Другим (до речі, вельми спірне твердження, стосовно якого й досі ламають списи історики); мовляв, якщо дозволити Німеччині відновити свою промисловість, то це призведе до нової світової війни.

Початок холодної війни змусив союзників відкинути План Моргентау, бо їм стало зрозуміло, що реальна загроза нового протистояння йде не від Німеччини, а від Радянського Союзу. Як я вже пояснював у розділі 4, коли йшлося про політику Сполучених Штатів стосовно Чилі, страх перед комуністичною загрозою був лейтмотивом американської зовнішньої політики протягом кількох десятиліть після Другої світової війни. Захоплення комуністами влади в східноєвропейських країнах, уже окупованих радянськими військами, створення Радянським Союзом атомної, а потім і водневої бомб, блокада Західного Берліна з метою задушення цього демократичного анклаву, а також потужність комуністичних партій та їхній вплив у деяких країнах Західної Європи підводили до думки, що саме Західна Європа і є найімовірнішим майбутнім театром бойових дій, якщо холодна війна переросте в гарячу. Уже в 1961 році, коли я збирався надовго оселитися в Німеччині, мій батько з усією серйозністю радив мені тікати до надійного притулку в Швейцарії за перших ознак небезпеки у Європі.

З цієї точки зору розташована в центрі Європи Західна Німеччина, маючи спільні кордони з комуністичними Східною Німеччиною та Чехословаччиною, стала надзвичайно важливою для свободи всієї Західної Європи. Союзникам потрібно було, щоб Німеччина знову стала сильною як оплот проти комунізму. Ще одним мотивом їхнього бажання посилення Німеччини було зменшення ризику, що слабка і пригноблена Німеччина знову зануриться у вир політичного екстремізму (як сталося після Першої світової війни), а також зменшення економічного тягаря, який несли союзники, годуючи й підтримуючи економічно слабку Західну Німеччину.

Після 1945 знадобилося кілька років, щоб серед союзників визріла думка про необхідність такої зміни, і протягом цих років економіка західної Німеччини продовжувала занепадати. Наприкінці 1948 року США почали надавати Західній Німеччині економічну допомогу в рамках Плану Маршалла, який запрацював для інших західноєвропейських країн з 1947 року. Одночасно Західна Німеччина замінила свою слабку і знецінену інфляцією валюту новою валютою — дойчмаркою. Західні союзники, об'єднавши свої окупаційні зони в єдину Західну Німеччину, зберегли за собою право вето стосовно її законодавства. Але перший канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер вправно грав на страху американців перед комуністичною загрозою, аби схилити союзників до делегування дедалі більшої влади Західній Німеччині, залишаючи все менше влади в руках союзників. Людвіг Ерхард, міністр економіки в уряді Аденауера, запровадив передові методи вільного ринку і використав допомогу в рамках плану Маршалла як ресурс для надзвичайно успішного економічного підйому, відомого під назвою Wirtschafts-wunder, або «економічне диво». Карткову систему було скасовано, обсяги промислового виробництва та рівень життя різко зросли, і мрія західних німців про власний будинок та автомобіль для багатьох стала реальністю.

Коли я переїхав до Західної Німеччини, життя там було заможнішим та стабільнішим, аніж у Великій Британії, звідки я перебрався. Один із моїх британських друзів зазначив з гіркою іронією: «Німеччина програла Другу світову, а Британія виграла, але економічне диво сталося не в Британії, а в Західній Німеччині». В політичному плані станом на 1955 рік ФРН відновила свій суверенітет, а союзницька окупація скінчилась. Після того як союзникам знадобилося дві війни, щоб розбити і роззброїти Німеччину, ФРН почала відновлювати й переозброювати свою армію, до того ж не з власної ініціативи, а (неймовірно!) за наполяганням Заходу і супроти волі самого західнонімецького парламенту, який проголосував проти мілітаризації. Союзники хотіли, щоб Західна Німеччина поділяла тягар захисту Західної Європи. Після 1945 року це стало найбільш разючою зміною політики американців, британців та французів щодо Німеччини.

Економіка Західної Німеччини характеризувалася досить добрими стосунками між найманими працівниками та роботодавцями, нечастими страйками та гнучкими умовами найму на роботу. Між робітниками та роботодавцями існувала мовчазна угода про те, що страйків не буде, аби бізнес мав змогу стабільно розвиватися, і що в такому разі роботодавці ділитимуться плодами цього розвитку зі своїми робітниками. В німецькій промисловості сформувалася система підмайстрів (вона існує й донині), згідно з якою молоді люди наймаються підмайстрами до компаній, а ті починають платити їм у міру оволодіння фахом. Після завершення періоду навчання підмайстри отримують роботу в тій самій компанії. Нині німецька економіка є найпотужнішою в Європі.

Після завершення Другої світової війни союзники під час Нюрнберзького судового процесу притягли до відповідальності 24 найвищих лідерів нацистської Німеччини за воєнні злочини. Десятьох засудили до страти; серед них найвищими за рангом були міністр закордонних справ Йоахім Ріббентроп та шеф люфтваффе Герман Герінг (останньому вдалося скоїти самогубство, отруївшись напередодні запланованої страти). Сімох інших засудили до тривалих або довічних термінів ув'язнення. Нюрнберзький суд також призначив терміни ув'язнення багатьом нацистським лідерам нижчого рангу. Значну кількість німців союзники, дослідивши їхнє нацистське минуле, піддали процедурі «денацифікації» та «перевиховання».

Але Нюрнберзький процес і процедура денацифікації не повністю подолали нацизм. Мільйони дрібних німецьких чиновників — переконаних нацистів або їхніх симпатиків — покарані не були. Через те, що суди здійснювалися союзниками, а не самими німцями, останні в результаті не взяли на себе відповідальності за свої дії в минулому. В Німеччині ці суди зневажливо називали Siegerjustiz, тобто «юстицією переможців», і вважали звичайною помстою переможців тим, хто зазнав поразки. Судова система